Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 105

105

«Лемки! — вбігши з ґанку, розреготався Славка Чибіс. — Тринадцять ланкових і три музики!» — «Скільки–скільки?!» — Лук'ян сполотнів, як сільрадівська стіна (сільраду вибілено до балу всередині й знадвору). Зелені Млини також поставили рекорд по буряках, то привезли показати урядові весь цвіт свого колгоспу.

«Ай лемки! Ай молодця… що приїхали до великого Вавилона!» — палко вітав їх Лук'ян із ґанку, явно підбадьорений тим, що прибули не голіруч, а привезли на возі бочку пива («То для високих гостей», — подумав Лук'ян), тоді як інші бурякосії прибувають упорожні, покладаючи всі надії на Вавилон, його ж «вироби» ще й бозна–як оцінить Глинськ, не кажучи вже про столичних гостей.

Агроном Журба, якого тут знали як великого спеца по буряку, вибачився не за те, що лемків прибуло так багато, а за те, що їхній голова Аристарх Липський занедужав і не зміг прибути, але радий буде бачити їх усіх (Журба широким жестом руки вказав на похнюплений вавилонський актив на ґанку) на балу, який відбудеться в Зелених Млинах наступної неділі, а до того часу, напевне, й підмерзне. Савка, уявивши, як на той бал до лемків посуне пів–Вавилона, розреготався, то Лук'ян змушений був вибачитись за нього перед лемками, які могли той сміх витлумачити бозна–як. «Це наш виконавець, веселий такий від роду…» Савка причепурився, був у нових штанах, у новому кашкеті і в сорочці з прицянського пурпуру, але ж чоботи — Савка лагодив їх, тільки–но вони рвалися, і тепер знітився за них перед лемками, відступив за актив.

«Чубар уже тут?» — поцікавився Журба, якому було доручено увійти в прямий контакт з товаришем Чубарем і запросити його на бал у Зелені Млини.

«Чекаємо…» — Лук'ян зиркнув застережно на Савку.

По тій мові прибульців привітав Фабіян із цапком, забравши з возів, повів на червоний пісок.

Приїхав Клим Синиця, а з ним кілька бричок із Журбова, з Шаргорода та ще звідкілясь. У Климовій бричці — Соснін, заворг райкому Яша Тимченко і якийсь чоловік із новеньких. Як потім з'ясувалося, штатпроп райкому Головей, що недавно прибув з Одеси. Промерзли всі, бо чманіли на дорозі й чекали урядових машин, то тепер вибачались за запізнення й за високих гостей, які, напевне, так і не прибудуть. Бездоріжжя.

«Дітей, дітей не впускайте!» — почулося, ледь двері розчинилися.

А там таке витворили з клуні! Просто рай! Гості почуватимуть себе тут не гірше, аніж у палаці. Музики на помості грають туш для кожного щасливця, ледь той просовує туди голову, столи вгинаються від печень, колотух, шуляків, кавунів мочених, усього того, чому належить бути на столах, а понад столами з високих бантин звисають на шворках печені поросята, молоденькі баранці, засмажені ціленькими, пудові індички, підвішені за ноги — вся ота тушенина на шворках тепла ще, щойно вийнята в печей, і так пахне, що порятунку від неї нема нам, дітям, і ми б'ємося за кожну шпаринку в дошках клуні, щоб бодай побачити те диво вавилонське, вже й не маючи надій «вкушати» від нього.

От тільки з музиками у них ніяк не ладилось. Зведені на поміст із різних «шкіл», вони довгенько не могли зігратися, аж доки не взявся за них лемківський скрипаль Сильвестр Маківка (вже саме ім'я чого варте!) і не повів їх за собою. Скоро дерев'яна клуня аж здригалась, ілюмінація ж, а надто сині лампочки (їх фарбували так, як фарбують яйця до Великодня), і справді надавала і стрісі, і столам, ба навіть обличчям чогось такого небуденного й загадкового, що я ледве впізнавав моїх рідних Валахів.

Ми мерзли і ковтали слинку під клунею допізна, а тоді було згадано і про нас, уже й не знаю ким. Савка Чибіс ходив із велетенським ножем і відбатовував для нас боки від баранців, як з'ясувалося, п'ятимісячних (Фабіян сказав, що саме таких, п'ятимісячних, подавали у Візантії на трапезах порфірородних імператорів), а м'ясо індичок саме тануло в роті.

Ось що таке наш Вавилон був уже тоді, коли ще не мав палацу і перший буряковий бал затіяв у величезній клуні Матвія Гусака. А щоб ми почувалися там людьми, рівними тим, для кого цей бал улаштовано, Мальва наказала нам зняти кашкети та батьківські шапки з голів, Сильвестр (у Вавилоні навіть імені такого нема) сам зіграв для нас щось веселе, безжурне, сказати б, навіть смішне, хоч, правду кажучи, за тими столами було нам не до музики — яка музика, коли щохвилі тебе можуть видворити з цього славного балу так само люб'язно, як і запросили. Он цапка Фабіянового видворили, і я собі подумав, що з його батьком цапом Фабіяном ніхто не посмів би обійтися так непоштиво.

Мальва припросила на бал Варю Шатрову з глинської лікарні. Варя була у задовгому, як на ці часи, платті з чорного оксамиту (напевно, збереглось іще з офіцерського гардеробу), просто богиня у ньому; чоловіків воно відлякувало, та ніскільки не пригнічувало вавилонських модниць, бальний туалет яких вражав барвами пролетарського текстилю. Соснін перший примітив те плаття й запросив Варю на падеспань. А Рузя вдяглася в білий батист (залегко для клуні), крізь який проглядало кремове гаптування сорочки. Клим Синиця вчепив собі для балу ремінну руку. Під час танцю рука, нагадуючи про свою новизну, поскрипувала під рукавом, то Рузя сахалась.

— Рузю, ви так одні й живете?

— Одна…

— У тій самій хаті? Над ставом?..

— У тій самій… Тільки без тракторця. А що?

— Не страшно вам?

— Звикла вже… А ви ж як? Також одні?

— Закохався… Ха–ха!

— В кого? Вона тут?

— Тут… Ви знаєте її… — Соснін із Варею танцювали поруч, то Синиця як ніби привітав їх — Варя була справді чудова.

105