Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 111

111

У цьому Яша Тимченко не завагався ніскільки. Приїдуть! Сам Аристарх прибуде за нею. Аристарху конче потрібна ось така «чужа» людина. Щоб зіпертись на неї. Тимченко провів її до візка, на якому приїхала, поправив на конях збрую, обурився при тому, що коні коростяві, що такій гарній жінці на коростявих конях ніби й не личить. «Нема інших», — зітхнула Мальва, а заворг, випровадивши її, заспішив до умивальничка, що висів на стовпці у подвір'ї, — напевне, побоювався, щоб короста не перейшла на райкомівські коні, догляд за якими з деяких пір лежав на ньому, — райкомівський кучер Хома недавно помер у дорозі. Райкомівці, ба навіть сам перший, їздили тепер без кучера, а штатпроп Головей ходив по селах пішки, оскільки боявся коней, не вмів ними правити. «Іще завезуть кудись…» — казав Головей. Він прибув сюди рік тому з Одеської школи штатпропів, цитував напам'ять усіх великих філософів, а коней боявся.

Всю весну Мальва чекала, та посланець із Зелених Млинів так і не прибув тоді. Посіяли буряки, і вродили буряки, і довгоносик їх не сгрубив завдяки Мальві, і дійшло аж до цього першого бурякового балу, на який прибули лемки і з якого вона привела Журбу до хати…

А це приїхав. Без втручання райкому, без спонукань Яші Тимченка — сам приїхав. Політав на гойдалці сам (Мальва почувалась кволою і не стала з ним). Стара Зінгерка зовсім розмріялась на печі: може, й сама доля прибула за Мальвою.

Коні у шорах, вудилах, одне слово, в такій збруї, про яку Вавилон уже почав забувати. Виїзд той витлумився з розгаслої весни на Вавилон, наче з казки, забрав разом із Мальвою і мене, геть ослаблого на вавилонських затірках, які тут ще богвість по–чиєму називали шліхтою. Відпускаючи Журбу за Мальвою, Аристарх заодно написав цидулку моєму батькові (вони колись служили в одному продзагоні), нагадавши, що його, батькова, мати нині одна, без діда, в хаті й води подати нікому, а там, у тебе, мовляв, Валахів — як сміття, то чи не прислав би одненького до старої, Вавилон від того не збідніє ніскілечки. Тим «одненьким» у Вавилоні виявився я, Валахи з радістю подарували зайвого рота Зеленим Млинам (на одну весну!), але мені здавалось, що, як і Мальва, їду туди на все життя (так ґрунтовно вони мене виряджали). Мальва всю дорогу витирала очі крайками перкалевої хустини, а надто обіймав її той туск, коли проїздили через притихлі, звечорілі села. Журба втішав її, але не так уміло, як міг би те інший на такому панському возі. Тільки показував на підв'язані кінські хвости (у Вавилоні повелось відчикрижувати хвости по саму ріпицю і стригти гриви, від чого коні щось істотно втрачали) та ще на лискучі крупи, що аж палали при місяці: «Заспокойся, Мальво, ти ж бачиш, які у них коні. Це, братику мій, Зелені Млини, а не щось. Лемки!» Мальва все допитувалась про лемків, поцікавилась, чи працює знаменитий млин… «Атож, атож!» — радо викрикував Журба, а коні сприймали те як погукування на них і рвалися вперед. Запитала й про помешкання в тих Зелених Млинах. Журба сказав, що житиме вона в хаті Тихона та Одарки. Були такі в Зелених Млинах Парнасенки… А ключ від хати у нього, може вручити хоч зараз. Вони з Аристархом усе обмізкували. Хата на самій околиці, у запусті, над ставочком, місцина просто райська, жити та бути. «Атож, атож!…» — зітхнула Мальва, передражнюючи його…

Розділ другий

Тепер я все тут міг порівнювати з нашим Вавилоном. Будяки, дерева, колір волошок у житі, червоні маки у пшеницях, жінок, чоловіків, філософів тутешніх із безсмертним Фабіяном, богів, учителів, сільрадівських виконавців, одне слово, все одухотворене й неодухотворене, все, що поставало перед моїми очима вочевидь, і те, що доводилось відкривати самому і що в себе дома складало внутрішню суть Вавилона. Я передчував, що це заняття буде тривати довго, аж доки Зелені Млини не заселять мені душу так густо собою, що там не залишиться місця ані для Фабіяна, ані для сина цапа Фабіяна, цієї вавилонської покручі білої масті з буланою, ознак розуму по батькові та вже суто вавилонської війкуватості по матері (син цапа Фабіяна появився на світ від кози Чаплі, яку і нині можна зустріти на щонайвищих вавилонських кручах, куди лише восени здатні залетіти перед мандрівкою в теплі краї сірі зграї шпаків). У Зелених Млинах є цап, але без клички, без імені, без філософічної мислі в очах, тому практично він анічогісінько до Зелених Млинів не додає, щодень валандає собі без пуття, а вночі, кажуть, перекидається в чорта й лякає лемківських молодиць, коли ті розходяться після агронавчання, яке запровадив тут Федір Журба замість лікнепу.

Журбі, колишньому чередникові, напевне, лестило душу те, що він знав тепер у сто крат більше від господинь тих корівок, які випасав, а плату за них отримував до того мізерну, що побільшення кількості корівок у череді майже не зараджувало тим злигодням, в яких Федір перебував ще з тих пір, коли наймитував у Гордини. Було щось протиприродне в тому, що нині саме він, а не ті великі бурякосії, на яких стояли колись Зелені Млини, повчав, як сіяти, як вирощувати, як ставити рекорди на цукрових буряках, хоч сам за все життя не вивіз до Журбова жодного воза власних буряків. При всій своїй скромності й тихості Журба міг сприймати тепер себе набагато серйозніше, аніж сприймали його ті, кого він повчав до пізньої ночі в холодній кам'яниці пихатого Гордини, що у двадцяті роки вивтікав за кордон, куди загодя переказував капітал. Молодиці посміювались, знаючи передісторію виникнення агронома Журби. Адже тоді, коли постало питання, кого посилати вчитись на агронома, на зборах в один голос назвали Журбу, аби спекатись його із Зелених Млинів, позбавити молодий колгосп найполум'янішого захисника й прихильника. Аристарх Липський, довірливий до волі мас, як дитина, невдовзі відчув цю втрату. Він позбавив себе чи не найбільшої опори, почувався в Зелених Млинах без Федора набагато хисткіше, непевніше, але повертати Журбу з Білої вже було й пізно, та й незручно (студентові вже тоді перевалило за тридцять), а коли довідався, що той після Білої осів у Козові й читає на курсах, то місця собі не знаходив.

111