Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 122

К оглавлению

122

Одної ночі хтось постукався у причілкове віконце, яке виходило на терновий гайок.

— Хто? — запитав Журба, певен, що це ті самі злодії.

— Відчиніть. Свої.

— Хто свої? Я нікого не жду. Дайте спокій.

З ліжка схопилася Мальва, відсторонила Журбу од вікна. Сказала їм:

— Ідіть собі! Ми не займаємо вас. Чого вам від нас іще?

Ті вибрались із гущавини, перейшли до іншого вікна, постукали настирливіше. Коли Журба знову підійшов, пучки пальців виднілись на шибі, а трохи вище на склі розплескався ніс. Журба пильно розглядав обличчя.

— Македонський?! — здивувався Журба.

Чоловік за вікном поклав палець на вуста.

Журба відчинив йому сінешні:

— Чого ви зразу не сказали? Заходьте, прошу!

— Тихше. Вони можуть зараз прийти.

— Можуть. Десь саме та пора.

Македонський показав на трьох, які були з ним:

— Винесіть води і спіть собі з богом…

— Я зараз. — Побіг, виніс кварту.

— Відерце, — попрохав Македонський. — Повечеряли оселедцем і тепер умираємо від спраги.

Виніс відерце.

— Між іншим, відерце слід залишати на ніч біля криниці. Для злодіїв, — посміхнувся Македонський, беручи відерце з рештками теплої води. Вихлюпнув воду на шпориш, відерце подав міліціонерові.

— Принеси, Світлишин, свіженької.

— А де тут криниця? — запитав Світлишин у Журби.

— Ген, при лузі, міленька. Не дуже бовтайте. — І до Македонського: — Воза вони залишають у глиняниках… Може, мені одягтись?

— Ні–ні, навіщо? Ідіть спочивайте, вибачтесь за нас перед дружиною. Жінці тут страшнувато.

— Ви її знаєте, — посміхнувся Журба.

— А хто така?

— Мальва Кожушна з Вавилона…

— Он як! Ти уявляєш, Стьопо, яка жінка живе в цій хаті?

— Звичайна жінка, — сказав Журба.

— Ось, Стьопо, що робить з людьми любов… А ти говориш мені, що любов — це вигадка поетів.

— Хіба це я? Це Світлишин каже.

— Хай там жабенят не набере, — сказав Журба. До якогось часу він також був певний того, що любові немає.

— Світлишин, обережно, там жабенята…

— Нічого, вони холодні, — проказав Світлишин десь побіля криниці. Потім чути було, як він закректів, лягаючи на живіт, і зачерпнув.

— Ідіть. Двері можете не засувати. Варта надійна. І вибачтесь перед Мальвою. Світла не світіть. Звичайна собі ніч. Ви спите…

Журба потім чув, як вони по черзі пили воду, подзенькуючи квартою у відерці. Хтось виплеснув жабеня, чи не Македонський, і сам пішов до кринички. Потім стихло в подвір'ї і в Зелених Млинах — ні згуку, лише нічні поїзди якось глибоко і стомлено орали тишу то в один кінець, то в другий і затихали десь на самій оболоні ночі. Ні Мальва, ні Журба до світанку не спали, чекали, що ось–ось проведуть подвір'ям до клуні свою останню жертву ті, кого чекає Македонський.

— Він з маузером? — запитала Мальва.

— З маузером.

— А скільки їх?

— Четверо.

— А тих скільки буває?

— Теж чи не отак. Вола чи корову найкраще ділити на чотирьох, п'ятий уже зайвий. Хотіли, гаспиди, мене зробити спільником. Ти уявляєш?..

Мальва посміхнулась:

— А може, вони мали на увазі мене?

— Ти що, Мальво?

— Я цілком серйозно. Справжні злодії неодмінно мусять мати у спільниках жінку. Тоді ніякий Македонський їх не піймає. Жінку вони посилають на вивідки вдень, а самі виходять на роботу вночі.

— Звідкіля ти це знаєш?

— Я колись зустрічалася з великим конокрадом. Недовго, правда. Одне літо. Він і говорив мені про ці тонкощі.

— І ти ходила… на вивідки?

— Ні. Я сміялась, на Абіссінських горбах це було. У Вавилоні. Саме вмирав Андріян… Прогнав мене від себе, мабуть, не хотів заразити сухотами, от я і ходила на Абіссінські горби…

— А що з конокрадом?

— Востаннє я бачила його три роки тому, навесні, ховався в комуні від Македонського. Саме теї ночі приїхав Соснін, і ми разом прогнали його з мансарди. Він забирався туди по мотузці і спав там. Потім зник, і по цей день. Як у воду канув. Його брат у Вавилоні. Головою сільради — Лук'ян Соколюк.

— Так ти про Данька?

— А що, ви знали його?

— В одній роті служили у генерала Брусилова. Я з перших призовів, а він чи не з третіх. Так, із третіх. Свіженьке поповнення перед контрнаступом. Я вже тоді мав «Георгія» за Бєльці. Вбило офіцера, і я підняв роту.

— Ви?

— Мальво, я вже немолодий чоловік…

— Де ж ваш «георгій»?

— У Кінських Роздорах. Лежить у матері, в прискринку. Колись покажу, як поїдемо. Між іншим, мати дуже хочуть тебе побачити. Старенькі вже…

— Ось ви який, Журба…

— Звичайний собі… А Данько мені подобався. Справжній був солдат. Ми прозивали його Циганом. Бо коней крав у сусідніх полках шалено.

— На фронті?

— Ну вб'є коня чи скалічить. Чекай, доки пришлють тобі з тилу. Ось Данько і виручав роту. Та яких коней приводив! Хвоста — чик, гриву — чик, і вже його ніякий господар не впізнає. От воно, мабуть, і пішло відтоді… А тих не чути…

— Невже вони за кілька днів з'їли такого вола?

— А родичі, Мальво? У кожного ж родичі. Куму шматик, кумі шматик, свату — і по волу. Та й нам залишили чималий шмат…

— Коли?

— А я ж так і не сказав… Виходжу я тоді, коли глядь — висить під стріхою. На тому гвіздку, де ти ключа вішаєш. У мішечку. Кров іще капає. Ну що робити? Зняв я, глянув — перший сорт. Волик, видно, був ледачий, не вироблений, та й по шкурі потім було видно, аж лисніє. Хотів розбудити тебе, затіяти царський сніданок… Чей, не один. А потім подумав–подумав… І в став. Ракам…

122