Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 125

125

Ще одна новина. Зелені Млини іще торік звернулись до ВУЦВКу, щоб забрати їх від Шаргорода і приєднати до Глинська. Там лемки — лемківське село — великі бурякосії, кохаються на ячменях, на пиві та на музиці. ВУЦВК зажадав нашої думки, а думка яка? Станція Пилипи теж відходить до нас, і Глинськ матиме прямий вихід до великої залізниці. Я дав згоду, обережну, щоб, бува, не передумали у ВУЦВКу. Головує у них Аристарх Липський, лемок, їхній революціонер. Уранці поїду туди, хочу побачити, що ж воно за народ — лемки. До Шаргорода їм стало не з руки… До нас на сім кілометрів ближче, вони ж твердять, що на всі сімнадцять, а по–моєму, воно однаково, тут, напевне, якась інша причина… Отож доведеться прив'язувати лемків до Глинська. Соснін уже там побував як директор МТС і просто в захопленні від них. Прочитав їм лекцію про роль МТС у світовій революції…

А так усе по–старому. «Корчма» працює, колесо під нею лопотить, церкви нагадують про себе дедалі рідше, оце тільки святі отці заходились освячувати криниці у Глинську та довкруж, щоб викликати дощ… на довгоносика. Просто спасу від нього нема. Кинули ми на довгоносика приватних курей. А знаєш, хто придумав наслати курей на довгоносика? Фабіян, вавилонський філософ. Проста, здавалося б, річ, а геніальна. Курка робить те, що їй завбачено природою. Правда, для цього вона має бути голодна…

Оце прийняли до партії Родіона Чумака з Семивод. Там тепер колгосп «Новий світ», і всі комунари вступили до нього, за винятком старого Сіповича, того, що прибув з Америки, ти все бився з ним у шахи. «Покуль подождем». Вступить… Листа вкину у Пилипах на поштовий, щоб Харитон Онуфрійович Гапочка не читали. Ось тобі вже і перша маленька вигода з Зелених Млинів».

Розділ п'ятий

Колись у Зелених Млинах ставили на межах, як і повсюди на Побужжі, межові камені, які, проте, легко було вночі пересунути в бік сусіда й відбатувати тим способом шмат його поля собі, до чого тут вдавались не раз і з неабияким успіхом, хоч іноді доходило до кровопролиття. Запеклого викрадача меж Макашку Воронця хазяї піймали на гарячому і зарубали посеред поля. Після того випадку і напоумились замість каменів садовити на межах шовковиці, молодь яких можна було дістати саме на той час у зеленому поясі залізниці, куди їх привозили чи не з самої Маньчжурії. Молоді деревця гарно приймалися, а прийнявшись, легко викрили б і найзапопадливішого злодія чужого поля, якби тому заманулося їх пересадити. Вкорінившись, ті мовчазні вартові трималися за межу міцно, так що господар поля міг спати спокійно, доки вони стояли на чатах.

Тепер ті шовковиці понад дорогами та ровами втратили своє колишнє призначення, однак і досі можна почути в Зелених Млинах: «А зародила наша маруша, аж чорна стоїть». Або: «Пішли б но ви, дармоїди, на рів та набрали наших ягід для пирога», — то батьки до дітей. Колись і людину тут вимірювали числом шовковиць на її межах. Коли ж дерева почали плодоносити, то вабили до себе дітей, птахів та мурашок. І ще з'ясувалося згодом: одні шовковиці виявились чорні, а другі — білі. Від чорних синіли уста та зуби, а от білі шовковиці (майже всі вони виявились на межах багатіїв) були і солодші за чорні, і крупніші, й мимоволі наштовхували на думку власників чорних шовковиць, відтак не таку вже й свіжу: «От кляті багатії, і тут нас ошукали». Виявляється, спекулянти від казни знали про два сорти шовковиць. І білий сорт відпускали тим, хто більше міг заплатити. Лише самі дерева на полях були ніби байдужі до тієї нерівності, та на тому стоять і досі, радуючи око та надаючи полям гарного затишку, опиняючись то в житах, то у вівсах, то на буряковій плантації, а то навіть у білих гречках. Проте агроному Журбі вони — як більмо на оці, надто ті, що ростуть посеред поля і заважають машинам, яких усе більшає в Зелених Млинах. Але ж звести їх не так–то й просто, мали вони живих прихильників, і Журба мусив терпіти їх до часу, щоб не викликати, як він казав, «шовкового бунту». І все ж, перейнявши науку древніх, він повторював час від часу: «Шовковиці мають бути знищені».

Журба забував при тому про дітей, птах та мурашок, для яких шовковиці були справжнім дивом, ніби манна з неба. А мурашки не могли поділити між собою «солодкі дерева» і вже впродовж багатьох років вели за них жорстокі й кровопролитні війни, про що Журба, звичайно, міг і не знати, оскільки агрономічний талант є талант однобокий, і місця для маленьких мурашок там годі шукати. Але все в єдності та в протиріччях на цій землі споконвіку, хоч людям і здається, що вони одні запанували нею назавше і ні з ким не хочуть ділити тих запанувань.

Під такою ось межовою шовковицею, звичайно ж, білою (чорної жінки уникали, щоб не заплямувати під нею свої плаття), і засіла полуднувати ланка Пані Властовенко. Усі дванадцять жінок, кожна виклала до загалу, що мала, і хай те полуднування не було таке щедре, як хотілося б, зате щире й веселе. Адже всі молоді, з–поміж них Паня наймолодша, а в такому гурті легко і посміятися від душі, і посперечатись, ба навіть поглузувати з власного щастя. Он Раїна Плющ видалась торік заміж за допризовника, зразу ж по весіллі новобранця взято до флоту на Балтику, а вона тепер ні дівка, ні молодиця. Все приписує їй трудодні, на щось сподіваючись, Сильвестр Маківка, скрипаль і бухгалтер, перестарок зеленомлинський; та й сам Аристарх Липський зиркає на неї з такими чіпкими вогниками в очах, що Раїні лише сміх від того. «Смієшся, морячко, ну–ну, посмійся», — щоразу вчувається їй від Аристарха. З усіх, якби вже направду, подобається «морячці» агроном, так і кортить сказати йому десь наодинці, а хоч би й на танцях у клубі: «Федю, га, Федю чому ви так боїтеся жінок? Невже ось я, Раїна, не подобаюсь вам ніскільки? Хіба є тут краща від мене, та і вільна ж я птаха». Іншим він не подобається, їх навіть відлякує його руда кучма на голові і ніс–кирпоніс, який завше чомусь у росинках, хоч холодно, а хоч жарко, відштовхує лапатість його і рукатість, а Раїні заблукатися б пучками у тій кучмі, та тільки відповіді ніякої на її зови. А зате агроном стає об'єктом висміювань під шовковицею. Висміювань позаочних і від того пекучих, як перець. А то підхоплять на глум Леля Лельковича, директора школи. Настя Кринична копіює його прононси на уявних освідчинах із Панею, регочуть, беруть на кпини і саму Паню, аби та не дерла носа, не думала про себе, що вона тут он яка вже недоторкана повелителька над ними. А то котрусь із присутніх у вічі висміють за потріскані литочки, мовляв, як чоловікові і приступитися до такої порепанки, та ще, анахтемські, порадять тій мастити литочки коров'ячим маслом, хоч добре знають, що корови в її подвір'ї катма. Одне слово, перепадає тут кожній, та й усім Зеленим Млинам, дотепниці добираються інколи аж до Глинська, але неодмінно через Вавилон, і все конче через загадкову для них Мальву, що саме ходить по плантації о цій порі, перевіряє коритця проти озимої совки. Бочка з випряженим конем стоїть геть аж по той бік плантації, спутаний кінь пасеться на парах, а Мальва одне ходить із відерцем, доливає в коритця отруту для совки. Ходить боса і без хустини, журна якась і дедалі загадковіша для цих, під шовковицею, бо ж ніяк не можуть вони сполучити для себе Мальву з Журбою, ніяк не можуть розгледіти їх під одною стріхою.

125