Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 127

127

Обхід плантації він починав, як правило, з ділянки Пані Властовенко і за якусь годину–другу перетинав плантацію з краю в край. На коритцях залишав записки для ланкових, потім читали їх уголос для всіх, підписувався на них «Ф. Журба». Найпалкіші записки писав для Пані, вболіваючи за її ланку більше, ніж за будь–яку іншу. Паня читала написане з пафосом, якого аж занадто вкладала у початкові слова: «Вельмишановна т. Властовенко! У другому рядку від цього коритця дуже зріджені місця, а ми ж з Вами умовились, що на кожному погонному метрі має бути не менше шести рослин… Я прошу Вас…»

І ось вельмишановна т. Властовенко та всі її одинадцять жінок постають перед агрономом у костюмах Єви — метаються, бігають, витрушуючи розпатлані коси і одяг, та так регочуть, що Журба мало не випав із «біди». Заводійкою була чи не Раїна, Журба упізнав її по вив'язці на голові, вона іще з котроюсь молодійкою намагалися піймати Паню і показати її агрономові у всій нагій красі. Справжній сороміцький театр із білими тілами за лаштунками жита, причину ж лицедійства агроном ніяк не міг збагнути.

Недовго роздумуючи, Журба розвернув «біду» і щодуху помчав у Зелені Млини. Він так розігнав «біду», що на переїзді мало не попав під поштовий потяг, який саме йшов з Одеси.

Голова з бухгалтером якраз кінчали ділити на трудодні білу черешню. Довжелецькі списки, які треба передати в комору, не вміщалися на столі, Липському конче хотілося наділити черешнею всіх і не обійти нікого, а надто клопотався про дітей. Аж тут Журба на порозі. Та який! Кучма на голові скуйовдилась од швидкої їзди, очі горять, ніс мокрий…

— Там… там… Жінки! — ледве вимовив Журба.

— Які жінки? — злякано прохопився Маківка. — Скажіть їм, що черешню іще не поділили. Списки здамо до комори на вечір…

— Голі жінки… — сказав Журба чи не занадто трагічно.

— Які?! — витріщився на нього Аристарх.

— Голі. Усі дванадцять. Уся ланка. На буряках. Біля шовковиці.

— І Паня? — викульгав із–за стола Сильвестр Маківка, гадаючи, що він дещо тямить на жіночих лініях.

— І Паня… Божеволіють там…

— Що за напасть? Лель Лелькович там? На політінформації?

— Нема ніякого Леля…

— їдьмо! — весело вигукнув Маківка.

Всі троє мчали на «біді» до заповітного місця.

— Тут і ставайте! — попрохав Журба.

Зупинили «біду» і згинці один за одним побігли попід житом до шовковиці. Сильвестр Маківка аж лопотів своєю широкою ногавицею. Він був перший, то перший і вихопився із–за жита. І тут спіткало його жорстоке розчарування.

— Нема…

Ніяких голих жінок, ідеальних ліній, ніякої музики тіла, а схилені, заклопотані, одягнуті жінки на рядках. Липський розсміявся, а Журба лише розвів руками. Мальва ходила з відерцем геть аж на горизонті, де вриваються зелені стрічки рядків.

— То від перевтоми у вас, а може, від недоїдання приверзлося. — І до Маківки: — Чим ми там могли б пособити Журбі практично?

— Є м'ясо, борошно, черешні…

— Запиши: кіло м'яса, два кіло борошна і три кіло черешень…

— Черешень можна і п'ять кіло.

— Хай буде п'ять… Ну, а тепер давай поговоримо про діла. — І повів їх у холодок під шовковицю.

Журба сидів похнюплений, він і сам зараз мало вірив у те, що бачив реальних жінок.

Аж тут зірвався з місця Маківка, скрикнув:

— Мурашки!..

…Увечері Журба приніс додому пайок, мали вони з Мальвою гарну вечерю під зорями, що падали у став, та коли Мальва нагадала йому про жінок, яких мурашки роздягай сьогодні під шовковицею, він засміявся знічев'я, удав, що вперше чує про це. А тим часом біла «морячка» на тлі білого жита справила на нього неабияке враження.

Тут цвіркуни розспівались у спориші на сушу, а десь під шовковицею снують по воєнних дорогах бентежні мурашки, оберігають свої володіння. Декотрі несуть на собі білі дирижаблики, в яких іще не народжені діти мають закарбувати в пам'яті дорогу до шовковиці.

«Все літо цар Мина мандрував у свою країну. Мурашка! На дорозі натрапляв на безліч мурашок, але все жили там чорні мурашки, і його, інородця, не приймали. Не йняли віри і в те, що він, цар, посмів би пускатись у таку далеку дорогу без охорони і без зброї. От царя Никона в тих землях знали, чули про нього, а декотрі мурашнища були навіть завойовані ним, але відцурались від нього, коли прочули, що Никін помер. Цього ж самозванця, який видає себе за сина Никона й спадкоємця могутнього царства, випроваджували під конвоєм від одного кордону до другого, аж доки він, здолавши греблю та кілька крутих горбів, не опинився неподалік шовковиці.

Дозорці кордону провели його до Мокія (царі мурашок і великі вельможі прибирали собі людські імена), він правив тут після останньої війни. Мина стояв перед ним нещасний, виморений, хворий, але вірив у торжество справедливості, й те додавало гідності його постаті. Мокій в оточенні почту та гвардії довго дивився на царя Мину, певна річ, упізнав його, але мовив:

— Не він… Уперше бачу… Може, хто з вас? — звернувся він до почту. — Що скаже Макаріїі?

Макарій, верховний суддя, сказав:

— Нічого спільного… Хіба що за винятком кольору…

— Як же, Макарію, я цар Мина, син Никона. Ваш цар…

— Я іїце не сліїтий… — обурився Макарій.

Тоді знову заговорив Мокій:

— Синку! За такі речі я, звичайно, мав би стяти тобі голову ось цим мечем, що ним колись нагородив мене цар Никін. Та моя великодушність і піклування про підданих не дозволяють мені віднімати життя у будь–кого, кому я можу його подарувати. Так навчав мене Никін, так навчав мене і цар Мина, який загинув на останній війні.

127