Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 133

133

— Ідіть. Ні, стривайте! — Він підійшов, став перед цим велетнем із «Сальве» за вухом. — Нікому ні слова. Але я певен, що вас шукають. Якщо знайдуть, не вплутуйте Маківку. Другого такого геніального скрипаля в Зелених Млинах скоро не вродиться…

— Але ж хто тяг за язик цього генія?

— Не знаю, Яремо. Я з ним на весіллях не грав…

— Ларивон Стахів, ото був інструмент. Кремінь. А скрипка є скрипка…

Всю ніч не вгавала молотарка. Мальва подавала в барабан, а Ярема стояв поруч, розтинав перевесла тим самим ножем, що ним білував корівок у клуні Парнасенків. Стояв добрий і гарний гул над світом, гул радості й хліба, і вщух десь на передранні, коли і найбільше щастя не може замінити сну, надто нам, дітям. Тільки молотарка вщухла, й опала пилюка цього фантастичного єднання машини з людьми, як тік став схожим на недавнє побоїсько. Спали, хто де впав, і навіть на мішках із зерном. Мальва заснула під скиртою, знявши окуляри й розметавши руки. Лель Лелькович потерпав за окуляри, без них усе зупинилося б, то приліг поруч, надів їх собі й так заснув у окулярах, а може, й не спав, стеріг сон барабанщиці. Світанком туманець пестив її ноги, пругкі й засмаглі, під коліном проступала синенька жилка — слід материнства. Лель Лелькович чув від Аристарха, що в неї у Вавилоні син.

До них підійшов Ярема, приніс свиту й накрив тією свитою Мальву. «Роса холодна», — сказав собі й пішов тягати лантухи на горище, побоювався, щоб Аристарх не позаздрив на великий хліб й не одібрав дещо у школи, як був зробив те минулого року. Потім приїхав Журба на «біді», ходив на «побоїську», напевно, шукав Мальву. Нагледів Леля Лельковича в окулярах, став над ним, торкнув пужалном у бік. Лель Лелькович зняв окуляри, підвів голову, тоді сів.

— А де ж Мальва? — запитав Журба.

— Т–с–с–с! — посварився Лель Лелькович пальцем, ніби на учня, що порушив тишу.

— А! — зиркнув Журба на свиту, з–під якої визирали лише ступні ніг. — Я тут їй невеличкий сніданок привіз. — Він дістав з «біди» пакунок і поклав біля свити.

— Ми готуємо сніданок для всіх, — сказав Лель Лелькович.

У саду біля височенної груші гуготіло полум'я, над яким висів котел на перекладині. Кілька лемок у фартухах та білих очіпках поралися там. Різали півників для кулеша, сьоголіток, один заспівав перед смертю. Журба ще постояв якусь хвилю, кинув погляд на свиту, що нею покрили Мальву, й пішов до воріт. Поряд із воротами лежав зелений дашок, який знову поставлять на місце, коли виведуть пріч молотарку, — вона зависока для цих воріт. Але ж саме дашок у квітнику нагадав Журбі про інші ворота у такій же, як ця, школі. Скільки–бо вечорів вистояв він під ними років три тому, дочікуючись учительки з лікнепу. Красуня була, Фелікса Людвиківна. Закохався Журба у неї безумно і відважно, як необачний юнак, хоч було йому вже давно за тридцять, назнався різного в ободівській комуні, де був агрономом після технікуму, а ватажком комуни на той час була Христя Палатна, жінка самотня й примхлива, мала взири на агронома, хоч і набагато старша за нього. І ось справжня любов після всього, незалежна, вільна, рівна! Усі тоді ходили на лікнеп, то вся Ободівка знала про його стосунки з учителькою, лікнепівці не раз бачили його і самого біля воріт, бачили і з нею. Заздрість зачіпала грамотіїв. Один написав їй записку карлючками: «Феліксо Людвиківно! Кінчайте урока, бо руде опудало вже чекає на вас біля воріт». Він і справді бовванів там, була осінь, лив дощ, то стояв під зеленим дашком. І Фелікса Людвиківна вперше пройшла повз нього. Він хотів був зупинити, але вона заячала: «Не хочу! Не хочу! Не хочу!» — і побігла під зливу. Потім, під час зимової сесії, знайшла собі в Єлисаветграді військового, вискочила заміж у Миколаївські казарми.

Ось і щойно стояло перед Лелем Лельковичем те саме «руде опудало», як останній учень, що завинив чи нашкодив.

Поцікавився молотьбою і йди собі з богом. А не гульк з кулеб'якою! Ну чого, запитати б? — сердився на себе Журба. Адже чуєш, що тут півників ріжуть для неї. Тепер бозна–що може подумати про його стосунки з Мальвою та красива бестія Лель Лелькович: не посмів розбудити рідну дружину. У людей це зветься любов'ю, у Журби ж — самі страждання. Лель Лелькович узяв принесене, іще щось тепле, розгорнув газетку — чорна житня кулеб'яка з вишнями. Іще парувала, коли Лель Лелькович відламав шматок від неї. Диво! Лемки не відали такого. Запах жита і вишневого саду… Селянський витвір із Кінських Роздорів, із житнього дитинства Феді Журби…

Розділ сьомий

Майже щоночі долітає від млина:

— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!

Що вище скирта, то виразніше чути ті волання крізь гул молотарки внизу та ритмічне попахкування парового млина на оболоні. Може, «камінь пішов», чи спалахнула сварка біля коша, а чи ще якийсь стався нелад, то помольці, а паче помолки, знають, як догукатись мірошника. Слід вибігти до верхнього віконця, виставленого на літо для протягів, й кинути у ніч, до буркунового запусту, на все розізлене горло:

— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!

І Аристид Киндзя вже тут як тут. Кажуть, Аристид справедливий, як бог, не скривдить, не ошукає помольця, та воно й не дивно, іще на греках Аристид означав Справедливий, що аж ніяк не вадить Киндзі знаджувати до буркунового запусту тих легковажних помолок, котрі ладні на все, аби тільки уникнути мірчука. Лемки прощають Киндзі цю його слабкість, адже якогось там більшого зиску від млина він не має, ото й усього, що декотрій війкуватій помолці потім змелеться вдома від чоловіка за Киндзю. Колись Киндзя був чорнявий, високий, чубатий, горнулися до нього дівки та молодиці і без мірчука, але промолов своє парубоцтво, зносився, постарів на цьому млині, біля велетенського паровика та війкуватих помолок, які потім кажуть чоловікам: «Ну, посміхнулась йому, всміхнулась, а він уже й змолов, хіба ж ти, чорте–бісе, не знаєш Киндзі?»

133