Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 136

136

Мішечок сам вислизнув із рук, я ще чув, як сунувся він вниз по спині, та зупинити його я вже не міг — мішечок глухо упав на землю. Луснув там, як порхавка (певно, старий був мішечок), і біле марево на якусь мить сховало мене від Пані. Хтось розсміявся, не то монах на ставу, не то сама Паня, а коли марево спало, то купка муки (зовсім мізерна) біліла на греблі, а поруч стояла Паня у малиновій спідниці і не сміялась.

— Принесли… — мовила Паня, скрушно склавши руки так, наче розбилося тут щось живе. Я стояв похнюплений, проклинаючи в душі ту хвилю, коли сам чорт підбурив мене взятися за мішечок. Паня ж показала на землю: — Шукай там зав'язку… Що ж робити?

А сама розстебнула свою атласну спідницю, виступила з неї, показала, де в'язати, і за якусь хвилю вже заходилась збирати пригорщами борошно та зсипати у цю атласну посудину, яку я притримував для Пані. Вийшов тлумачок, який Паня спересердя завдала на спину без моєї помочі. Решта залишилась на землі.

— Перший аванс… — сказала Паня і пішла на гору.

А я стояв у білому крузі й незчувся, як заплакав монах.

Та Паня, либонь, зачула його, зупинилась.

— Приходь краще на пироги! Чуєш? У неділю приходь…

Які вже там пироги!

Прощайте, Паню! Завтра ж подамся у свій Вавилон із Зелених Млинів. Так що не чекайте мене в неділю. Ані в понеділок… Тепер я залишусь для вас у білому крузі довіку… Хіба що монах на ставку інколи вам нагадуватиме про мене, хоча й він до того всього ніби й не причетний.

Хоч як крився Лель Лелькович перед «старою когортою», а подружжя Пасовських, та й сам Кирило Лукич (доки не загубив пенсне в полові), не могли не помітити іще на самім початку молотьби, що барабанщиця (так вони називали Мальву) не на жарт запала в душу директору. Коли ж уже по всьому та опинилася на рамі його кола (між іншим, як вона сама призналась, уперше в житті їхатиме на велосипеді), то тут наші стражі директора змогли лише переглянутись багатозначно й розвести руками, вбачаючи у тому бозна–які гріхи перед школою. Надто занепокоїлась Марія Вільгельмівна. Сама іще в розквіті літ (як жінка), вона ніяк не могла змиритися з думкою, щоб їхній Лель Лелькович купався при місяці (а той саме був уповні) в одному ставу з чужою жінкою, якій, врешті, втрачати нічого, тоді як авторитет директора, а отже, й школи, похитнувся б в очах народу надовго. «Хлоп'яцтво!» — сказав Кирило Лукич і поїхав додому на своїй скрипучій «дамці» (він жив на хуторах). Пасовський ядушливо засміявся (той хворів на ядуху, досить задавнену), а молодий ботанік Домірель і справді зачув у повітрі палене і побіг рятувати півників: умовились потай від «старої когорти» відсвяткувати кінець молотьби вечерею на квартирі директора.

Домірель прибув сюди рік тому, сам родом із Поділля, напівтурок, розумівся на турецькій кухні й чудово готував півників по–турецьки, приправляючи їх часником та червоним перцем, який завів на шкільному ж городі. Доки добіг, півники згоріли, довелося йти до Яреми, прохати ще півників і все починати спочатку. «Бідний Лель Лелькович, — скаржився Домірель Яремі, який зняв з сідала двох півників, — вже йому і кроку не можна вільно ступити перед цими паріями честі, які забули про свою молодість». Пасовські тим часом із подвір'я перенесли розмову до ліжка, чули, як Домірель рубав голови півникам десь поблизу директорського ґанку, то вже ніяк не могли заснути. Пасовському, який всю молотьбу стояв біля ваги, також запраглося на ту їхню вечерю, але ж не знав, як дістатися на неї без дружини. Спроби приспати її лише додали масла у вогонь.

— Ось уяви собі, Пилипе Пилиповичу, що на їхню купіль надійде Паня з вилами–дворіжками, якими подає снопи на нічному скиртуванні! Саме о цій порі вона може повертатися додому.

За логікою Пасовського (математика) Паня мала б заколоти з ревнощів Леля Лельковича, і то конче його, за логікою ж Марії Вільгельмівни (окрім мов, вона викладала літературу, то могла спиратись на класичні зразки) жертвою ревнощів мала стати Мальва. Скінчилося ж тим, що Пасовська сама приревнувала чоловіка до Мальви, звичайно ж, без будь–яких підстав на те, хіба що за відступ од класичних зразків, а Пасовський не забажав оборонятися, то забрав з ліжка свою подушку і вибіг досипати у подвір'я на лавочці під берестком, а вже звідтіля мав надію перебратися на вечерю, ледь та почнеться.

Ті ж викупалися собі по різні береги ставу, могли там спостерігати одне одного лише силуетно, і то крізь білий туманець, що западає над ставом у ці жнивові ночі, тоді зійшлися на греблі коло монаха. Мальва з вологими косами всілась на рамі, і Лель Лелькович (він не замочив чуба, бо забув гребінця) повіз її на вечерю.

Півники по–турецьки стали гордістю школи, і Домірель готував їх лише у виняткових випадках, для найшанованіших гостей, у тому числі й для Домни Нестерівни, інспекторки (бо де ж настачити півників на всіх, Ярема підсипав лише дві–три квочки!). На Мальву чекала така ж честь, там Домірель уже, напевне, жде не діждеться їх, якщо зважити й на те, що півники по–турецьки належить споживати під паленку гарячими.

Поверталися зі ставу кружною дорогою, через колгоспне подвір'я, велетенське, довкіл у спориші, з чорним тирнищем посередині, вичовганим людьми та худобою. Звідси щоранку Аристарх виправляє Зелені Млини у «бій». Але зараз тут ні душі, сторожі або ж подались до млина з першим авансом, або ж розкурюють молодий тютюнець у стайні (чоловіків завше вабить до коней), а тут сплять у кошарах вівці — окремим плесом чорні, окремим білі; в оборі ж, із трьома латами на стовпцях, важко дихають бугаї. У корівнику, де вони мають кліті, душно, бугаї задихаються там, то Аристарх наказав виводити їх на ніч до обори, на свіже повітря. Два лежали ремиґаючи, а третій, Тунгус, голландської породи, нахромивши на роги місяць, стояв замислений і надміру поважний, як для тварини. Голландець, якого придбали за великі гроші, бився, і з ним упоратися міг лише Еней Мануйлів, великий німий у Зелених Млинах, яким лемки і пишалися, і гнітились водночас. Де ж би, таке горде плем'я, та і йому не уникнути німого! Був він Ань, Анань, та коли підріс і з'ясувалось, що він німий, то переназвали його Енеєм, як начебто не їхній, а з «Енеїди», нехай маленьке, та все ж полегшення.

136