Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 138

138

А на ранок і справді вже ходили легенди про Леля Лельковича, який він лицар та як обороняв жінку від смерті. Подейкували навіть, що він скочив на Тунгуса і об'їздив його, як об'їжджають дикого коня. Лемкам не терпілося побачити героя, цілі депутації почали з'являтися на подвір'ї й вимагати на ґанок Леля Лельковича. Щоразу до них виходив Домірель, приймав похвали Лелю Лельковичу, який у цей час стояв за дверима й згорав од сорому. Лікар, якого привезли з Райгородка ще того ж дня, вже літній, іще чи не земський терапевт, не сказав нічого втішного. Виявив перелом руки вище зап'ястя, а крім того, кілька забитих місць на грудній клітці. Руку візьмуть у гіпс, а ось забитою грудною кліткою лікар неабияк занепокоєний. Залишаючи хвору, лікар поцікавився, хто тут її чоловік, — мабуть, хотів повідомити йому щось конфіденціальне і тим викликав певне замішання у присутніх тут чоловіків. Ні Лель Лелькович, ні Пасовський (поруч стояла Марія Вільгельмівна) не одважились назватися, то цю роль перебрав на себе Домірель. Мальва пробувала засміятись, але тут же вхопилась рукою за груди.

— Я серйозно питаю, хто її чоловік! — обурився лікар, показав хворій на Доміреля, який помітно спасував: — Він?

Мальві нічого не залишалось, як підтвердити. Лікар вийшов до сусідньої кімнати і мав з ним таку розмову:

— У неї в роду були хворі на сухоти?

— Ні, не було… Здається, не було…

— А точніше?

— Далекі родичі, вмирали, звичайно…

— У неї всі ознаки сухот. Так палахкотять очі у сухотників. Боюсь, що від ударів може загостритись процес. До того ж ми не знаємо, які вони. Неодмінно покажіть мені хвору через деякий час. А зараз — догляд, режим, мед, молоко з–під корови. І ніякого розпачу. Скільки їй? Тридцять?..

— Тридцять…

— Поганий вік. Переломний. Є діти?

— Один син…

— Шкода… сина. Але бувають відхилення. Вам також раджу постерегтися. Ви як себе почуваєте?

— Я? Нівроку…

— Бачу. Але це ще ні про що не свідчить. Ідіть до неї, нехай не думає, що ми тут маємо від неї якісь секрети. Гіпс покладуть завтра, я не знав, що тут перелом. Добре було б, якби я помилився в іншому… Але ви чоловік і мусите знати… Ви вчитель?

— Так. Ботанік.

— Ще молодий. Переживете…

Домірель розчулився, ось–ось заплаче.

— Ми мужчини чи хто ми такі? — сіпнувся дідусь.

— Мужчини…

— Отож!

Отак розвивалися ці події, почавшись по суті з дріб'язку, з необхідності двом людям обмитись у ставу після молотьби ячменю, щоб потім спільно одвечеряти півниками по–турецьки й прослухати кілька нових грамофонних платівок, які Лель Лелькович, кохаючись на тому, регулярно отримував по пошті з центрального музфонду. Перед цим він одержав джазовий набір Утьосова… Але поволі все владналося, Зелені Млини за жнивами забули про цю подію, лише Пасовські мали роботу — доглядали Мальву, купали її в зіллях та коріннях, які начебто лікують забиті місця й розганяють кров, — їх збирав Домірель на старих ровах та запустах. За якийсь тиждень Мальва вже була на ногах, виходила в сад, гойдалася в гамаку. Чекала, що приїде Журба і забере її в хату Парнасенків, додому, але той обминав школу, не міг вибачити Мальві купелі з Лелем Лельковичем, про яку довідався не відразу. Лель Лелькович, напевне, також чекав того великодушного жесту Журби. Довідавшись від Доміреля про сухоти, Лель Лелькович усі ці дні жив під страхом, перебрався у вчительську, щоб навіть ходити на інший ґанок, а з хворою спілкувався лише на відстані, здебільшого через вікно, яке Мальва не зачиняла ні вдень, ні вночі. Справлявся про здоров'я і біг у своїх справах — у нього почався ремонт школи. І лише Домірель не забував про хвору, провідував її по кілька разів на день, а вечорами запускав для неї грамофона, до якого вийшли голки, то мусив гострити старі.

Одного такого вечора над'їхав Журба, привіз для Мальви перевдяганки та перевзуванки на той випадок, коли б вона захотіла залишитись тут надалі. Вибрав вечір, коли Лель Лелькович у клубі й Пасовські там, з Тиврова саме привезли пиво, зварене з нового ячменю, то бунтує воно лемківські душі. Вікно було відчинене, грамофон мовчав, у саду падали яблука, знамениті медвинські циганки, завезені сюди з Медвина Кирилом Лукичем тридцять років тому. Журба підійшов до вікна з вузликом, вибрався на карниз підмурка, заглянув у кімнату.

Мальва лежала на ліжку з загіпсованою рукою, коси розсипались по подушці, погляд блукав десь на стіні, а біля ліжка стояв на колінах Домірель, білочубий, гарний, у червоній сорочці, й шепотів щось палко–палко… Журба поклав вузлика на підвіконні, зіступив з карниза і пішов геть…

Не важко здогадатися, про що міг молитися Домірель, вклякнувши на одне коліно та тримаючи в руках шматок бруска з голкою. Могла бути то притча первозванця, який досі ще не зазнав любові, високої та всеспопеляючої, притча розгубленості та майже юнацької іще цноти перед великою жінкою, яка стрілася йому вперше, притча благання та моління, але ж міг бути то й монолог мужчини, свідомого віри у пагубність першого кроку назустріч такій жінці, як Мальва. І тоді монолог Доміреля, якби його записати дослівно, прибрав би чи не ось такого завершення:

«Мальво! Може, й ви з'явилися тут ненароком, як з'являється квітка дикого маку на моєму городі, занесена вітрами з поля, але я то примітив вас іще тоді, коли ви вперше вийшли на люди зі своїм агрономом і коли Лель Лелькович запросив вас до вальсу. Я тоді танцював з іншою, якоюсь високою лемкою. Її ніколи ніхто не запрошує, вона з городньої бригади Купріяна, біля неї я міг видатись вам маленьким, ви могли навіть не завважити мене, але танцював тоді з вами не Лель Лелькович, а я, душа моя вже тоді витала над вами, кружляла довкола вас. Уявлення не маю, звідкіля виникають у людині такі передчуття, але я відчув уже тоді, що ця квола жінка, яка майже впилась від одної гальби пива, і є отією жінкою, в якій усе так гармонійно та несподівано заіснувало для мене: і сміх журливо–тривожний, і жести, і погляд, і колір кіс, і хода, і весняна кволість, геть–чисто все, чим може бути славною жінка о такій порі і в такий рік. І навіть ваш рудий агроном (може, Журба опинився у вікні саме на цих словах) сподобався мені, підсвічений вашим промінням. Коли він проїздив повз школу, журний якийсь і заклопотаний вічно, я подумки всідався на його колісницю поруч з ним і мчав до вас, потому ходив із вами по плантації, перевіряв оті ваші коритця, над якими й досі рояться метелики вашої весни. Найбільше я радів, коли дізнався, що агроном вам ніхто, що він просто сусід по хаті, нехай і залюблений у вас, нехай, що ж — це життя, а воно складається не так, як ми хочемо і як пророчимо собі. Воно обертає наші діла іноді всупереч нашим бажанням, помимо нашої волі й наших велінь. Якби Аристарх мав для вас вільну хату, то чи й опинилися б ви під одним дахом, а може, й на одному ліжку з тим агрономом? Все це я розумію і забуваю, ось моє вам слово Доміреля, якщо справді є доля, а в серці вашому є місце для моєї любові. З яким трепетом я чекав вашого повернення зі ставу тієї ночі, і як серце моє забилося, коли я підняв вас, розбиту, але живу. Я відчув у тому знак долі, нехай трагічний, але я поклявся собі любити вас і тоді, якби на все життя ви залишились у гіпсі…»

138