Іще тоді, на світанку, сторожі, розходячись зі стайні до своїх постів, знайшли на подвір'ї постолики, то зв'язали їх шпагатом (озуванка ж бо для жнив!) і повісили на кілочку біля входу у правління, де вішають загублені та забуті речі. Ніхто до них не признавався, геть зсохли на сонці, та одного вечора їх не стало. А то Журба зняв їх з кілочка, оглянув і вкинув у «біду», тож–бо сам вимудрував їх для Мальви з її старих чобіт. Стоять вони під лавою. В одному ховається миша, все показує носик із дірки, а йому видається, що пальчик мізинний. І смішно так… Мальва носить затісне взуття, як і всі жінки до тридцяти років, то завше у неї мозоль на тому правому мізинцеві… Зараз миша повискує у постолику, чей, не одна, ото і всього згуків цієї ночі.
Щось не являються і злодії до клуні, наїлись нового хліба, вситились, і млин зупинився, ні в що вслухатись, і тривоги ніякої ні в душі, ні в бур'янах, на які ніяк не збереться вийти з косою, ні у вишняку, де горобці докльовують вишні, одне якесь щемливе відчуття останньої покинутості, і руде «опудало» непотрібне ні одній жінці на світі (так іноді доводиться думати про себе, що вдієш). Перекидається з боку на бік, так перекидає снопи, щільніше тулячи їх один до одного, коли вивершує вночі скирту, щоб не замокла, щоб не боялась ні вітрів, ні дощів. А там Домірель (Журба так і не розгледів його до ладу) стоїть перед нею на колінах і щось шепоче, шепоче… Іще має місяць канікул, то, чого доброго, повезе її у свої Джерела, а він, Журба, колись обіцяв Мальві повезти у свої Кінські Роздори, та так і не довіз…
Уже сидячи на «біді», Мальва ніби знічев'я поцілувала Доміреля в чуб і поїхала.
А він стояв на дорозі побіля воріт і ніяк не міг примиритися з думкою, що більше ніколи не зустрінеться з цією дивною жінкою. Хотів закричати: «Я повернуся, ви чуєте, Мальво, я повернусь!» Та навіщо ж кричати, коли вона і так усе почула й сама озирнулась з дороги. Вдосвіта він вирушив на станцію Пилипи з твердим наміром більше ніколи не повертатись у Зелені Млини. Для Леля Лельковича залишив таку записку (через Ярему): «Я пішов зовсім. Школа, де не вміють помовчати про людське горе, для мене перестає існувати. Зробіть заявку на ботаніка. Я проситимусь в іншу область. Домірель». Коли він сідав у поїзд, на пероні з'явився Лель Лелькович з колом, розгублений, розхристаний. Але поїзд стоїть у Пилипах лише одну хвилину…
Через місяць Домірель повернувся з Джерел. Школа вже була готова, вимита, вибілена, пофарбована. Лель Лелькович водив його по класах, хотів похвалитися ремонтом, що забрав у нього весь цей місяць, а надто пишався свіженьким зеленим дахом. Про такий дах, і конче зелений, директор мріяв уже кілька років. Він вважав, що зелений дах надає будинкові якоїсь виняткової урочистості, такої необхідної для школи. Може, й так. У Джерелах церква була під зеленим дахом, а це ось не стало його, і щось ніби одібрано від Джерел.
А цей шкільний дах Домірель помітив далеко–далеко зі степу. Після оглядин Домірель одразу ж про Мальву. Лель Лелькович відтоді її жодного разу не бачив: за ремонтом, за жнивами, за всією цією директорською колотнечею. Ні в клубі, ні в правлінні, ні на жнивах. Може, досі у гіпсі, ну, а те, страшніше, — то вже фатум, від якого нема запомоги. Та щось і не чути, щоб до неї привозили лікарів. Журба, напевне, не знає про її хворобу, та й сказати ніяк, хай би постерігся. І тут Домірель спалахнув: «Не смійте цього робити! Досить того, що ви розбазікали Пасовській. А все, що знає Пасовська, назавтра знатиме уся земна куля. Зважте на те, що Журба її любить. І не один Журба…» — «Розумію… — похитав головою Лель Лелькович. — Усе розумію. Домірель закохався. А я… ще день, і вже подав би заявку на нового ботаніка. Тепер ця проблема знімається… Я не знав, що в мого ботаніка така чудова душа. Відсвяткуємо сьогодні ваше повернення. Я познайомлю вас із новою вчителькою, прибула на молодіш класи. Панна Інна. Інна Костянтинівна. Врода і цнота. Ось у кого б вам закохатися! Якби ви не вигадали собі Мальву. Шкодую, що я спричинився до цього».
«Ніскільки! — сказав Домірель. — Це сталося значно раніше від того, ніж Мальва опинилася на вашому ліжку».
«Ліжко я замінив…» Домірель повернувся і лише зараз побачив біля сторожки, у купі брухту, чавунні бильця. Подумав, що так викидають із хати хіба що занапащені ліжка небіжчиків. Облишив Леля Лельковича біля ґанку, підійшов до брухту, вибрав із нього бильця на коліщатках, а тоді раму й склав усе те під стіною сторожки. Повернувшись, сказав: «Такого литва у Джерелах зроду не бачили. Колись завезу у Джерела…» Лель Лелькович із подивом глянув на нього. Сказав: «Славна річ… Славна…»
Сидять вони з Журбою у вишняку, наловили в'юнів, варять юшку на вечерю, аж тут Домірель із гори, від глиняників на новенькому колі вилетів на греблю, спалахує сонце у нікелі, але ж не розрахував і мало не врізавсь у хату. Провів свого коня у вишняк, привітався:
— Це для вас, Мальво. З моїх Джерел. Ой і постояв у черзі! Беріть, мені він ні до чого.
— Я ж казала тобі, Федю, що цей Домірель трохи дивак.
— У нас можуть бути гроші лише в кінці року, — понуро мовив Журба. — Якщо зачекаєте. А даром… Я забороняю. Категорично забороняю. Не такий ви магнат, щоб дарувати такі речі. А ми не такі бідні, щоб приймати їх.
— І справді. Хочете, ми можемо віддати вам хлібом?
— Гаразд. Я чекатиму. Беріть і катайтеся на здоров'я.
Мальва мала б на радощах розцілувати водночас і Доміреля, і Журбу, але вибралась на велосипед і забула про них. Полетіла показати себе Зеленим Млинам. І не було її так довго, що Журба, а далі й Домірель занепокоїлись за її життя. Вона ж облетіла Зелені Млини з кінця в кінець, а тим мала довести лемкам, що вона не така вже й нещаслива з Журбою, як їм хотілося б те бачити. Після гіпсу це був перший її вихід на люди. Та навіть собі боялася признатись, що то душа її святкувала чи не повернення Доміреля і своє повернення до життя.