Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 144

144

— Твоя робота, Явтуше? — запитав Фабіян.

— Крила? Господь з вами. Чи ж я ворог дітям своїм? — геть обезкрилів і заходився пособляти майстрові, тесав зубчики з грабу, а в'ялий граб — що залізо.

Явтушкові розбої могли б безкарно відбуватись і далі, якби Лук'ян Соколюк наступної зими не завважив зі свого віконця кільканадцять пар голубих лиж, на яких спускалися з гори явтушенята. Колір лиж нагадав йому крила снопов'язалок, Лук'ян стрепенувся весь, зодяг кожушка, шапку, вийшов і собі до явтушенят. Батечко їхній стояв під хатою, мав велику розраду спостерігати за тими гульками дітвори, підбурював менших не боятися смерті, кидатися з гори так, щоб перелетіти через увесь став, аж до Чапличів, дворянська хатина яких за ці роки з'їхала геть униз і тепер опинилася під горою, а була ж колись на горі — Явтушок добре пам'ятає ті роки. У ній доживає віку Чаплич — з діда–прадіда дворянин, рід його звівся нінащо, останнього нащадка, Домка, він, Явтушок, вивіз на кладовище в голодний рік, а рід Голих живе і здраствує, пуляє з гори, пнеться на гору. Ні, зима — то таки диво, згуки її падають на людину якоюсь незбагненною музикою, звеселяють душу. Аж тут Лук'ян Соколюк, голова сільради.

— Добрий день, Явтуше…

— День добрий, голово. Стою оце, і душа радується. За синів, трясця його ма'. Жаль тільки, що твого між ними нема… Хе–хе–хе…

— Як же нема? Є, он, із санчатами.

— Ні, я кажу про мого Михаська. Середульшого. Що помер. Кволенький був, то пішов у янголи. Десь прислуговує пану–Богу. Признайся, твій був чи не твій?.. Діло минуле, і зла за минуле нема.

— Смішні ви, Явтуше. Хіба про це зізнаються?.. Якби навіть і так. Он Даринка моя друге дитятко надбала, може, й не від мене, але хто про це знатиме, крім неї? Ніхто. А батько я. І законний.

— То тебе Бог покарав за мою Прісю. Хе–хе–хе!

— Якби й так, то не Бог, а доля, — засміявся голова.

— Та воно вже однаково, хто…

Коли Ясько піднявся під саму хату, то Лук'ян покликав його до себе. Скинув з нього лижі, узяв одну, доскіпливо оглянув, виявив на ній сліди зубців, тоді повернув Яськові. Той вступив у кріплення з сириці, полетів униз аж до Чапличів, і тут Явтушок сполотнів, здогадався, чого прийшов Лук'ян, спробував замести сліди.

— Майстри на всі руки. Вже самі… Ото з ваших берестків таке натворили… Ріжуть, тешуть, парять і гнуть самі…

— А крадуть самі? — І Лук'ян рушив від хати. Та так, що Явтушок не мав сумніву про Лук'янів намір. Кинувся за Лук'яном, перейняв, заступив дорогу.

— Благаю! Не веди Варивона. Моя робота, моя. Але пощади, Лук'яню! Не ганьби перед Вавилоном. Дітки ж ростуть. А ти ж бо знаєш Варивона. Він не пощадить. В тюрму віддасть. Діток посиротить.

— Все міг би простити… Але крила… Гадаєш, я не бачив твоїх зав'язок на мішках?

— Коли те було!

— Іди повісся на тому шпагаті. Крил я тобі не прощу. — І рушив до воріт.

— Лук'яню! Соколику! Дітки! Прісю! Агей–бо сюди! Мерщій, добра б вам не було! Мерщій!

— Що, тату? Що? — озвалися до нього з гори.

— Ловіть дядька Лук'яна! Та ловіть же, кажу! Не дайте йому дороги. Прісю! Прісю!

Вибігла Пріся від печі з рогачем.

— Що тут?!

— Діти! Переймай, благай!

— Кого? — не второпала Пріся.

— Лук'яна ж! Пішов казати про лижі. А то ж крила, крила!..

Лук'ян уже зійшов на став, через який вела стежка, давня, находжена, аж за ним Пріся в постоликах набосоніж, з рогачем. Вклякла перед ним, в очах не то розпач, не то благання. І явтушата сюди — одне за одним. Вже гарні вилетки, розпалились, меткі всі, очиці горять — можуть звалити, можуть і вбити. Усі тут, лише Явтушок тремтів під хатою. Пріся показала на них:

— Вони відроблять ті крила. Поглянь які. Та, може ж, і ваша тут кров тече, загину на вас нема, які ж ви немилосердні. — Спам'яталась, кинула дітям: — Ідіть! — Тоді йому: — Ну, зняв Явтушок крила, зняв! І що? Вавилон від того поменшав? Чи твій Варивон щось доклав на тому? А ці підуть до війська, будуть там бігати на лижах, Вавилон будуть прославляти на маневрах. Чи вже не буде їх? Маневрів?

— Будуть. Та при чому тут крила?

— А крила ж то де в людини? Тут, — показала йому рукою на груди, — а не там, дурню. То — дерево…

— От бачиш, я вже й дурень…

— Хіба ж розумний побіжить до Варивона? Хто тобі Варивон? Чужий чоловік. Був, та й нема. А нам жити та бути. На одному цвинтарі лежати колись.

— І цвинтар уже…

— А що цвинтар? Цвинтар — то друге село. Другий Вавилон. Ви ж, чоловіки, бігатимете й там… Знаю вас, триклятих.

— Ха–ха–ха!

А під хатою Явтушок сміється, воскреслий. Адже ж чув кожне слово її. Ай Пріся, ай сила! Слава тобі вовіки віків! І Явтушок перехрестився, бо Лук'ян вернувся, пішов додому, лише посварився Явтушку кулаком. Побігла додому і Пріся, згадавши про кашу в печі. Кинула Явтушкові, пробігаючи повз нього:

— Безкрила химера…

— Нічого, нічого. Ти побачиш мене на маневрах…

— Тебе?..

— Ні. Моїх синів…

— Я тобі зараз як зроблю маневра… — Хотіла огріти його рогачем — він відскочив, а сніг високий — Пріся зашпортнулась і впала.

— Ех–хе–хе–хе! — сміявся Явтушок.

Потім викопав зі снігу її постолики, приніс тихцем до хати і поставив біля печі. Рогачі в куточку, де завше, стоять там з лопатою для хліба, і затула на місці, а Пріся лежить горілиць на лежанці і плаче. Тихо плаче за Явтушкову безкрилість. Надумала собі: оно будуть маневри — провчить його на маневрах. З першим–ліпшим старшиною, який стане у них на квартирі. Отака навіжена задумка крізь сльози…

144