Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 146

146

Криворучко виказав цілковиту байдужість до Опішної, за обідами по–доброму кепкував з її старань, а плаття її просто смішило комкора, який напевне розумівся на модах. Зате модистку її вподобав з першої зустрічі, з того вечора, як став з нею на гойдалку. Літав Криворучко, мов навіжений, надто коли повірив у ланцюги, а ось літачка боявся, і, коли Чавдар виробляв на ньому елементарну бочку, кричав зі своєї кабіни: «Єгоре, Єгоре! Не дурій». Не вірив у ті полотняні упряжки, боявся, що випаде з них. Єгор Чавдар також не був байдужий до Мальви. Одного погожого дня попрохав дозволу у Мальви покатати на літаку її синка Сташка, що прив'язався до Чавдара з самого початку щиро і безоглядно, як можуть те діти, що виростають без батька. Мальва відбулась жартом: «Краще вже покатайте маму, коли вам так хочеться себе показати». — «Вночі не можна, а ось на світанку — будь ласка».

Одного світанку, коли мінялися досвітні караули у Вавилоні, вони вдвох піднялися із клеверища і стали літати над степом. Комкор уже прокинувся, то вийшов з біноклем, побачив літачка, а в ньому — Мальву. Посміхнувся, хоч і вбачав у тому літанні грубе порушення військової дисципліни. Але якщо вже Чавдар на таке зважився, то, мабуть, неспроста. Мальва ж почувала себе у повітрі, як птиця (а то все гойдалка), сміялась, коли літачок набирав висоту і потім соколом летів униз.

За обідом комкор посварився Чавдарові пальцем, але промовчав, за віщо, — за Мальву, певна річ, за оте літання з нею. Сказав по обіді в сінях:

— Твоє щастя, що спав Шумейко. На маневрах з такими штуками не граються. Щоб це було востаннє…

Все у Великому Устюзі дерев'яне: тротуари, вулиці, будинки і храми. Лише дзвони у храмах з чистої міді. Кажуть, що їх чути на всю північ Росії, а вперше озвалися вони іще на честь коронації Івана Калити. Потім великоустюзькі майстри по дереву понесли своє мистецтво у стольні гради, там їх роботи славляться і досі; нібито знамениті Кижі на Ладозі також витворені їхніми руками.

Єгор виростав у родині знаменитих майстрів. Кожне літо усі сім синів з батьком залишали Устюг і йшли зводити дерев'яні церкви рідкісної краси. Єгор був підлітком, але і його брали для науки. Хлопець не боявся висоти, почував себе крилатим на дерев'яних банях, і старий Чавдар міг радіти з того, що має такого гарного спадкоємця. На зиму поверталися до Устюга, проїдали свої зарібки, святкували Пасху і знову йшли пріч — то на Валдай, то на Поволжя, а то на Новгород–Сіверщину, де здавен віддавали перевагу дерев'яним храмам. Останню свою церковцю Чавдари склали у Батурині, там поховали вони свого батька, який зірвався разом з незакріпленою банею. Баню сини поставили на місце, але без батька їхня велика родина розпалась, розсіялась по світу. Двоє старших братів загинули на Першій світовій, четверо ж поміняли професію — пішли в плотогони, шахтарі, ливарники, а ось він, Єгор, літає. Міняються аеродроми, все з глибини країни посувається сюди — на захід та на захід, ось він і кочує з аеродрому на аеродром своїм небесним ходом — ще недавно стояли в Чугуєві, а до маневрів уже тут, під Житомиром, на річці Гуйві. Він один, йому легко злітати і приземлюватись. Траплялися йому знайомства, були, здається, й захоплення, та все якесь неміцне, нетривке, як наче в дорозі. У них там, у Великому Устюзі, велетенський зруб, складений вже й хтозна–коли, іще, напевне, отими першими майстрами, от мати і тримається того гнізда, старенька вже, не годна вештатись з ним по аеродромах, де є, проте, своя сувора і красива романтика, відома хіба що їм, льотчикам, а ще дружинам військових льотчиків.

— Якщо б ви згодні, Мальво, то по маневрах…

— Ну–ну, що по маневрах?

— На мій літачок і прямим курсом на Гуйву.

Це, напевно, красиво — бути дружиною військового льотчика. Він десь у піднебессі, а ти чекаєш його, хвилюєшся, переживаєш. Не те що Журба: яким іде на буряки, таким і повертається з буряків. Все прикидала: а чи не міг би її Журба сягнути неба?..

— І це ви серйозно, Єгоре?

— Я ж бо на маневрах чи де? А на маневрах усе, Мальво, серйозно. І це також серйозно! Перед вами не юнашко якийсь.

— Якби ж то ваші маневри та на рік раніше, — розсміялася Мальва. — Заміжня я. І до того ж не вперше. Тому ніяк не можу полетіти з вами, Єгоре. Хоч на Гуйву, а хоч за Гуйву — ніяк не можу.

— Я чув… Ви його любите?

— Хтозна…

— У вас є діти з ним?

— Нема дітей…

— Тоді що ж вас тримає?

— Що?.. Людина він. Гарна і чиста людина. І також літає…

— Він льотчик?

— Ні, він агроном. Але такий, від Бога…

Ось і все освідчення. Та якби і не було Журби, то зважилася б вона зі своїми хворобами занапастити життя цьому соколові? Мабуть, ні. Це було б з її боку легковажно. Але тут, на маневрах, святкувала Чавдара потай від матері, потай від корпусу, ховалася з тим почуттям, та хіба сховаєшся од Вавилона? Вавилоняни ніби по очах читали її душу: «Геть ожила наша Мальва на маневрах». Для пересудників уже досить було б і того, що вона політала над Вавилоном. Але байдуже їй ті пересуди, бо ж могло то бути її щирим захопленням…

Напередодні самого десанту корпус зазнав ще кількох бомбових ударів, представники «білих» скрупульозно обрахували втрати, а Шумейко підтвердив їх у своєму донесенні на ім'я командарма.

Вночі подзвонили, що десант викинуто на Козів, і там зав'язались вуличні бої з кавалерійською бригадою. Була четверта година ранку, але штаб уже був на ногах, у всі кінці помчали вістові піднімати корпус проти десанту. Ні штаб Криворучка, ні спостерігачі «білих», ні сам Шумейко не знали, як розвиватимуться події далі, все було кинуте на ліквідацію козівського десанту, — Чавдар з Криворучком полетіли туди на ПО–2, та ледь літак приземлився, як над ними пропливла в небі десантна армада, тягнучи на буксирі десятки планерів. Над Вавилоном планери почали відділятися від тягачів і плавно знижуватись на степ.

146