Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 149

149

— Хе–хе, якби не маневри…

— Ну і що, якби не маневри? — винесла рогача з печі Пріся.

Явтушок аж зіщулився на лаві, похапцем розгорнув газету.

«Вісті», напевне, не мали вдячнішого читача, принаймні тут, у Вавилоні, хоча й виписувало їх, окрім Явтушка, іще сімнадцять дворів. Пріся любила слухати Явтушка, за читанням він ніби перероджувався, прибирав чогось такого, що відразу ставило його на вищий щабель, і Пріся мимоволі дивувалася, чому такого великого грамотія, як він, досі тримають у конюхах. Явтушок–бо вдавався саме до голосного читання з двох причин: воно відволікало його від смислу прочитаного, а ще давало йому можливість виговоритись, щоб потім не було йому охоти встрявати у марнослів'я з Прісею, з кіньми і взагалі з Вавилоном, бо ж завше ловив себе на тому, що йому кортіло ввернути у свою мову якесь вередливе словечко, за яке недовго бути покликаним і до Глинська, а тут, у хаті, щонайменше напроситися на рогача. От хоч би і зараз про Опііпну. Полетіла, і хай собі…

— Прісю, а Прісю! — підстрибнув Явтушок з лави, наче його хто вколов шилом.

— Що там?

— Ти Данька пам'ятаєш?

— Якого Данька? Нашого?

— Не жить мені, якщо це не він.

— Піймали?

— Ні, ні, ти послухай, що тут написано: «Ударники “Кочегарки”». Дивись зліва направо: «…вибійники Павло Філонов, Іван Голота та Дмитро Вазоєв перед спуском до шахти. Фото Р. Онашкіна». — Підбіг до печі, зачекав, доки спалахне віхоть: — А тепер глянь на оцього середнього… Як він тут? Ага, Іван Голота. Добре глянь! Не бійся!.. Ге, Данько?

На Прісю дивилися знайомі очі.

— Чи вже ж Данько? Очі ніби його і твар вся його. А де ж борода?

— А вуха? Вуха поглянь які? Данькові вуха. Стирчать, як у норовистого коня. Колись весь Вавилон сміявся з цих вух. А бороду збрив, гаспид. Яка борода на «Кочегарці»? Пригадуєш, я читав тобі якось, що «Кочегарка» працює на сотні метрів під землею. Звісно, яка борода на такій глибині? Це тут добре було кохати бороду. Ну, що ти замовкла? Дай вуглика, я йому зараз домалюю бороду.

Зробив це ментом. На припічку… Раз, раз, раз — і вже викапаний Данько.

— Ну? Тепер подивись…

— Що там, тату? — прокинувся котрийсь на ліжку.

— Спіть, спіть. Це тут тато «Вісті» читають.

— Добрі мені вісті… Га, як я злапав його? На «Кочегарці», проклятий!

— І що тепер буде, Явтуше? — засмутилася Пріся.

— Нічого не буде. Буде те, що Лук'ян тепер буде в моїх руках. Отут… — І він показав їй стиснутого кулака. — Віднині й наповсігда.

Метнувся до віконця, яке геть запрозоріло, задмухав каганця на столі й побіг з хати. Лук'ян саме вмивався з умивальника, якого змайстрував цього літа не так для себе, як для Даринки. Явтушок привітався ґречно, справився про здоров'я, все як слід — Явтушок у цьому не промах, а коли Лук'ян вже обтерся й кинув на шию рушника, щоб іти до хати, запитав:

— Ти «Вісті» читаєш, Лук'яне?

— А тож бо як без «Вістей»?

— І виписуєш?

— Ні, там, у сільраді. А сюди — журнала виписую… Даринка — «Работницу», а я — «Вокруг света». Вашим хлопцям також не завадив би. Ліміт. Але можу сказати Протасику, щоб виписав. На друге півріччя. А це у вас вже сьогоднішні… Чи то вчорашні?

— Ага, приніс Протасик, ще фарбою пахнуть…

Явтушок дуже пишався з того, коли знаходив у «Вістях» опечатку або ж пропущену літеру. Давав читати всім, хто потрапляв під руку, а потім радів, як мала дитина, що лише він один і здатний виявити опечатку, як би та не замаскувалася. Вигукував: «Ось вона, ось вона, ач, як причаїлася!»

— А що там, знову опечатка якась? — запитав Лук'ян.

— Є, трясця його матері! — аж упрів Явтушок, подав газету, Лук'ян полапав у кишенях галіфе окуляри — не було їх, то пішов за ними до хати. Вийшов по хвилі в окулярах.

— На якій сторінці? Потрібні вони вам, оті опечатки.

— На першій. На першій. Власне, тут не читати, а тільки–но подивитись. На цю ось фотографію.

— Ну, ну, бачу… — прочитав: — «Ударники “Кочегарки”»… — І затнувся, Явтушку аж ніби стрельнуло у п'ятах. Зараз почне огинатись, відхрещуватись, зрікатися рідного брата. Коли ж ні, мгикнув, підвів погляд на Явтушка, пильний–пильний:

— Данько… То що?

— I я ж про те. А Пріся — ні та й ні!

— Підіть скажіть їй, що це він. Як він тут? Голота…

— Ага, Іван Голота… — зів'яв Явтушок. — Ми тут думали про нього, що він подався до імперіалістів. А він бачиш де? На «Кочегарці». Біля самого Микити Ізотова. От тобі й Голота!.. А ти у нас справдешній голова. Чесний…

— Чим же я такий чесний?

— А тим, що признав брата… Не відсахнувся. Не зрікся…

— Брат же. Рідна кров… У щасті — брат, і в горі — брат.

— Збережи собі цю газетку. Вона мені ні до чого…

І пішов з подвір'я…

Повернувся з таким почуттям, ніби очистив душу від якоїсь скверни, потирав руки, зазирнув до печі, з якої пахло перловим кулішем та смаженою на олії цибулею.

— Ну, що?

— Признав…

— Признав? — аж наче занепокоїлась Пріся.

— А куди ж йому, бідоласі, подітися, коли там вуха стирчать, як у краденого коня? Прямо за руку піймав конокрада. І де? На «Кочегарці».

— Конокрад, конокрад, а бач, вибився в люди. Вугіль дорогий, не докупишся, то, видать, там грошики гарні гребе. На тій «Кочегарці».

— Дарма! І ми колись виб'ємось. Ось тільки хай хлопці підростуть. Всіх на «Кочегарку»! Всіх підряд до Микити Ізотова! Нічого тут гибіти у Вавилоні. Гей, гвардія! Підйом! Снідати пора.

149