Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 153

153

Назустріч сунув чималий гурт шахтарів, декотрі в робах і неодмиті, поспішали, мабуть, на пиво, яке й на знаменитій «Кочегарці» — не щодня. Це Лук'ян зрозумів по тону переднього:

— Качають пиво?

— Качають…

— Красота!

Було їх чоловік дванадцять чи й більше, всією бригадою, прикинув Лук'ян, чимало у ній вже літніх, міцних, як старі корчаки, лиш очі сяють на тих обличчях молодо. Є і в Вавилоні такі вічні обличчя, що далі не старіють. Ледве одважився, а все ж зупинив останнього, що відстав перед порогом, обтрушував віничком пилюку з чобіт. Підвів на Лук'яна лагідні сірі очі, вислухав. Є такий вибійник, є. Це на п'ятій дільниці, у бригаді Цехмістрова, здається, Максима, точно не знав імені бригадира. Вихід у них за копром, біля лазень. Там ворота, в які веде вузькоколійка. Це далеченько. І в них ось–ось буде перезмінка. А найкраще зайти йому до шахтоуправління і там довідатись, там усе про кожного знають. А прибув Іван чи не з Донтопу, є така шахта за Харцизьком, прибув недавно, то живе, напевне, або ж у Шанхаї, або на Собачівці, з хатами тут завше скрута. Колись усі вони тут пройшли через Шанхай — цю ще бельгійську спадщину. Шахти ростуть, народ прибуває, от і доводиться поки що жити в тисняві, що вдієш. Старий ніби посвячував новачка у ті труднощі, які можуть його тут спіткати (чи не місцевкомівець?). Якщо й так, то звідки–бо знати йому, що перед ним сам голова Вавилонської сільради — при хаті, при саду й при всіх статках, дарма що прибув сюди з лозовим кошиком. Вже якби він сюди назавше, то Фабіян змайстрував би для нього дещо міцніше й удатніше. Виходили шахтоуправлінці, то Лук'ян ще й тому заквапився, щиро подякував старому, вибрався на дорогу до копрів. Наддав кроку, щоб не спізнитись.

Біля самої дільниці його обігнала чорна «емка», за кермом сидів «директор» у солом'яному брилі, й через те Лук'ян ледве впізнав його, коли озирнувся на сигнал, а поруч отой, що пив пиво, у синій спецівці, зараз був у кашкеті. Перемовились про нього, певна річ, але не зупинились. За старими копрами «емка» круто повернула правобіч, підняла хвіст пилюки. Котрий же з них директор? А втім, це вже не мало для нього ніякого значення. Так людина вигадає собі якусь непотрібну задачку і б'ється над нею бозна й навіщо, а тут треба готувати себе до зустрічі з братом…

З брязкотом розчинилися металеві ворота до штольні, то Лук'ян з дивним трепетом підступився ближче до них, зазирнув до підземелля, висвітленого так, що хоч голки збирай, та все у якихось фантастичних забудовах. З тунелю виткнувся поїздок з вугіллям, Лук'ян не міг збагнути, яка сила штовхала його сюди, аж доки не вгледів жінку, яка, стоячи за останньою вагонеткою, правила тим поїздом, гукнула йому: «Гей, там, з кошиком!» («Прокляття якесь із цим кошиком», — подумав Лук'ян). Поїздок вибіг, добрий десяток вагонеток, вщерть заповнених отим мінералом, про який так гарно сказано в їдальні (потім Лук'ян довідався, що слова ті належали російському гірничому інженерові П. Горлову, який заснував тут перші шахти, й від нього походить і назва самої Горлівки), а вже за ним, за тим скарбом, який заіскрився гранями, вперше уздрівши сонце, неквапом, сповнені якоїсь демонської сили і віри в себе, ішли люди в гофрованих каскетах, з погаслими ліхтариками на грудях, з відбійними молотками на плечах — їхні кроки ніби сповнили гулом все підземелля. Виходили мовчазні, чорні, строгі, а вийшовши, одні зривали з голів каскети, здіймали руки, наче збиралися летіти, раділи сонцю й білому світові; інші, курії, прямо тут, побіля воріт, звільнялись від інструменту й, збираючись у гуртки, похапці закурювали, гомоніли, жартували, сміялись; від одного з тих гуртків до Лук'яна долинув наче знайомий сміх. Данько! Проштовхався до того гуртка, Данька там не було, то довідався про бригаду Цехмістрова. «Цехмістров? Це на якій лаві?» — «На третій, третій». — «Тоді вони ще не вийшли. У них сьогодні велетенська кобила». — «Зараз вийдуть…» — «З кобилою?» — запитав Лук'ян. І знову отой, наче Даньків, сміх. Сміявся молодий кремезний шахтар, зуби у нього білі–білі. Лук'ян, знічений тим сміхом, знову вернувся до воріт, став чекати.

Йдуть. По троє, по четверо, і без ніякої тобі кобили, певна річ, і знову луна від кроків, і висвічені мовчазні постаті. Якимсь незбагненним чуттям Лук'ян відгадав, хто між них Цехмістров, і ледь той вийшов з воріт, звернувся до нього:

— Ви товариш Цехмістров?

— Я. А що? В бригаду?.. — зміряв очима незнайомця.

— Ні–ні… Мені Івана… Івана Голоту.

— Кого–кого йому? — не розчув котрийсь із шахтарів, що підійшли до гурту. Лук'ян озирнувся: здається, впізнав Вазоєва. По очах. Скільки–бо раз дивився на нього у «Вістях», розглядаючи Данька. Вазоєв високий, розважливий, поставив відбійного молотка під стіну, дістав зі спецівки цигарки, попрохав вогню у Цехмістрова.

— До Івана приїхав, — сказав Цехмістров. — А його вже скільки, як нема?

«Чи вже ж загинув?» — зойкнуло в душі.

— А вже місяць…

«Саме так, більше місяця, як прийшли у Вавилон “Вісті”», — прикинув Лук'ян.

— Розрахувався. Не дали йому квартири на цей раз, то образився і поїхав. Гарний був шахтар, — продовжував Цехмістров. — На кострах стояв, грався зі смертю. А потім у нашій упряжці…

— І далеко поїхав? — то вже Лук'ян, зітхнувши з полегшенням.

— Донбас великий, не тільки світу, що «Кочегарка». А міг і на Кузбас податися. — Цехмістров рушив з подвір'я, і всі за ним.

— Міг… — підтвердив Вазоєв, який, напевно, був до нього ближче за інших. «Даньків товариш», — подумав про нього Лук'ян. — Сім'я ще, мабуть, тут, якщо не відправив у Татарбунари.

153