Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 167

167

На порозі сільради сидів Савка Чибіс — у нього щоночі мінялись нічліжники з нікельованих «вагенів», то він боявся, щоб ті не спалили сільради. Не те що будинок, а папери на горищі, куди Савка перепровадив їх до кращих часів. Він гадав, якщо ті папери загинуть, тоді й Вавилонові нічого існувати — там вся його історія…

Частина третя

Розділ перший

Вавилон ранньої осені 1941 року напевне мало чим відрізнявся од Вавилона осені 1241 року, коли тут зупинився монгольський хан, що вів свою орду на Європу. Стояло таке ж бабине літо, як зараз, шатро хана, зшите з китайських шовків, нагадувало велетенського змія, припнутого до цієї гори, де тепер вітряки. Хан сподівався застати тут велетенське місто — Вавилон скіфський (месопотамський вже на той час кілька століть лежав у руїнах), обнесений стінами та валами, повен людей і багатства. Притяг сюди стінобитні машини та катапульти для метання грецького вогню, свого часу викраденого в Константинополі, аж тут звичайне степове поселення, назву якого ханські читці віднайшли у літописах про війну Дарія зі скіфами. Великий хан гадав, що має справу все з тими ж скіфами, послав вивідувачів шукати їхній військовий табір у безкрайніх степах, але, так і не знайшовши скіфів, наказав зруйнувати це порожнє поселення, яке обмануло його своєю гучною назвою. Тутешні степи відрізнялися від монгольських хіба що травами, в яких геть тонули низькорослі монгольські коні. Хан начебто похвалявся повернутися сюди після завоювання Європи й закласти тут свою нову столицю. Але не судилося його коням більше повернутися сюди, і лише кримські татари іще впродовж кількох століть нагадували про себе, налітали на Вавилон і гнали в ясир вродливих бранок.

Через сім століть історія ніби повторювалась, але у зворотному напрямку. Майже два тижні вдень і вночі безперервними колонами, нагадуючи велетенського удава, який спинався по горбах, повзла через Вавилон нова орда, гадаючи, напевне, що саме тут, у забганому пилюкою Вавилоні, і починається Азія, всупереч військовим картам та всім усталеним поняттям про світ. «Вавилон! Вавилон!» — з подивом вигукували у ворожих колонах, минаючи дорожній знак з таким написом, заготовленим заздалегідь чи не в самому Берліні. Солдати збуджувалися, спалахували від цього слова, відомого віруючим із Біблії, невіруючі ж не розраджували легковірів, бо, врешті, ті, кого послано завоювати світ, мають дійти колись і до біблійського Вавилона.

А тим часом гебітскомісар Бруно Месмер, який прибув до Глинська услід за військами, у своїх приватних листах писав Альфреду Розенбергу, рейхскомісару у справах Східних земель, що в його окрузі є цікаве поселення з назвою Вавилон. Стоїть воно на буйному чорноземі, якого не знайти, мабуть, у всій Європі, дві маленькі річечки омивають його — Чебрець та Весела Боковенька, обидві легко з'єднати з Південним Бугом і зробити судноплавними. У Глинську землі набагато гірші, там погано ростуть дерева, а ще гірше родять пшениці, тому Месмер просив дозволу перенести до Вавилона центр своєї округи з тим, щоб у майбутньому заснувати тут доконче арійське місто, вигнавши геть його нинішнє населення. До свого призначення Бруно Месмер був архітектором, брав участь у створенні олімпійського комплексу в Берліні для Олімпіади 1936 року, то тепер посилав рейхскомісарові перші начерки майбутнього Вавилона на ватмані. Вже вкотре Месмер приїздив сюди, зупинявся біля вітряків, влягався на килимку, який стелили для нього у полинах, і прив'язував свої вибудови на ватмані до вавилонських горбів та річок. На каналі, який з'єднував Веселу Боковеньку з Чебрецем, він розмістив набережну, забудувавши її триповерховими віллами з наскрізними галереями, що мали правити за верхню набережну. Потому він узявся до горбів, з'єднуючи їх повітряними містками та забудовуючи невеличкими одноповерховими котеджами. Інколи він засиджувався на килимку подовше, тоді його охорона зносилася по радіо з Глинськом, і звідтіля Варя Шатрова привозила для Месмера обід у критому фургончику. Варя соромилась тих виїздів, а може, боялась прокляття вавилонян, бо, ледь подавши обід, ховалася у вітряку Раденьких (той найкраще зберігся) і відсиджувалась там, припавши до верхнього віконця. Як правило, ці виїзди на пленер (так він їх називав) Месмер влаштовував по неділях, коли земля ще пашіла теплом, а запилюжений та пограбований Вавилон поволі повертався до свого звичного життя.

5 листопада 1937 року Гітлер вперше відкрив свій план загарбання чужих земель генералам. Він почав з того, що землі ніколи не були нічиїми, вони завше комусь належали. Той, хто хоче одібрати їх, неодмінно наткнеться на власника. Тому слід іти на ризик, на війну. І ось ці землі перед Бруно Месмером. Мільйони гектарів, скільки оком сягнеш, їх бачив перський цар Дарій, в цих степах випасав свої табуни монгольський хан, готуючись до стрибка в Європу, і ось тепер тут він, Бруно Месмер, бідний берлінський архітектор, який після олімпійського селища жив майже без замовлень. Тепер він міг спостерігати іще недавніх власників цих земель, неквапливих, по–слов'янському розважливих. Вони молотили ціпами на тічках та в стодолах, провівали зерно на ледве чутних вітерцях, діставали воду зі своїх криниць з допомогою дерев'яних журавлів, нерідко таких скрипучих, що Месмер мимоволі підводив погляд до неба, сподіваючись побачити там журавлиного ключа. Вони все робили не похапцем, а, напевне, так, як звикли робити досі, ніби маючи перед собою цілу вічність. Вранці й надвечір топили печі, й тоді сотні димарів на горбах оживали у єдиному пориві, наче змагаючись один з одним у тому, котрий вище докине свій дим; нерідко обіди свої влаштовували під грушами, полюбляли свята й, прибравшись у святкове, якось повагом ходили одне до одного в гості, не несучи нічого свого, як роблять те німці; інколи співали сумних пісень без жодного чоловічого голосу; інколи ж між ними спалахували сварки, і тоді ці люди ставали враз неначе іншим народом, їх повільна мова робилася в одну мить такою швидкоплинною й прибирала такого суцільного потоку згуків, ніби линуло над Вавилоном якесь одне довжелецьке слово, невідоме, безперечно, в жодній іншій мові, ба навіть у німецькій, яку Месмер вважав ідеальною. Той словесний потік супроводжувався велемовними жестами і, як правило, з обох ворогуючих сторін однаковими. Обидві сусідки, залишаючись кожна на своїй території, спершу рвучко перебирали руками, вхитряючись зсукати в одну мить сотні знаменитих вавилонських дуль, а коли й цього видавалось обом замало, тоді повертались задом одна до одної… Та частіше пересвари вщухали десь на середині й рідко доходили до тієї прекрасної кульмінації, яку він був спостеріг в одне зі своїх возлежань на килимку. Все тут вказувало на те, що ці люди не перестають жити своїм звичним життям, так, наче ця земля, і сам Вавилон, і небо над ним, запнуте їхніми ж димами, як і всі ці століття чи навіть тисячоліття, продовжують належати їм, а не якомусь там німцю на килимку. Згодом вавилоняни перестали зовсім зважати на нього, всі були заклопотані своїми одвічними мирськими справами, більше того, декотрі вавилонські бестії привільно бігали собі на оклуння й, повернувшись задом до пана гебітса, впадали там у таку глибоку задуму, що Месмер за цей час встигав зіпсувати кілька ватманів. Та чи не найбільше допікала йому одна вавилонська пара. Десь ополудні, але майже з німецькою пунктуальністю, та пара залишала свою ветху домівку, не причиняючи за собою навіть дверей, і чинно крокувала собі звивистими вуличками по Вавилону вниз. Звичайно ж, то наш Фабіян ішов з цапком до когось на обід. Але ж стільки спокою та незалежності відчувалось в його ході, що збоку могло скластися таке враження, наче не голод жене їх од рідної домівки, а йдуть вони щонайменше на званий обід. Цапок крокував попереду господаря, ніби підкреслюючи всю вельможність його особи. Можливо, саме ось так, думав Месмер, по древньому Вавилону ступав мудрець з посохом та неодмінно з цапком. Щоправда, цей поблискував скельцями окулярів, яких не міг мати вавилонський мудрець, Месмер порадів у душі за свій народ, якому належить цей найгуманніший винахід людства — окуляри. Як би там не було, а ця мандрівна пара заінтригувала Месмера, і він нака

167