Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 185

185

Іду до дверей, стою, чекаю, але бачу — на дверях чималенький замок. Як же це так? Хто замикає тітку Рузю? Навіщо?.. Мабуть, дійшла краю, коли вже замикають її. Від когось чув, що німці розстрілюють причинних. То це Вавилон її замикає, рятує…

Стало водночас і ніяково під цими дверима, і боляче за те, що нема ніякої змоги зарадити її горю, розвіяти печаль її білих вікон. Хто ж відмикає її, бідолашну? А мені чи не краще податися геть…

— Підніми руку. Там на віконці ключ. Відмикай і заходь…

Роблю, як мені звелено, сам–бо напросився, відступати вже пізно. Вітаюся з нею, а вона, війнувши білим подолом, побігла до хати, не може там знайти сірників.

— Ні, ця Рузя таки божевільна. Йде з дому і забирає з собою сірники. Стривайте, ось я зараз з печі дістану жаринку, якось засвітимо.

«Так, вона зовсім кепська, коли вже починає наговори на себе. Це край…»

— Мало того, що вона замикає мене, то ще й ховає від мене сірники, щоб я не світила світла. Проходь, проходь, не бійся. Я зараз дістану жаринку…

Побігла за перестінок, грюкнула там затулою, заходилась розгортати попіл рогачем — все це чути мені, а по хвилі вносить жаринку на затулі, кладе щипоть вати, каже: «Дмухайте». Я дмухаю, аж доки не спалахнуло полум'я, а від нього вже засвічуємо сліпничка. На рижієвій олії. Запахло полем…

— Ну–ну, то хто ж це буде?.. Щось не впізнаю. Схожий на когось, а не впізнаю. Певно, це ти, старший Валахів?..

— Я… Мальво… Мальво Орфеївно.

— Скільки ж це ми не бачились? Ще тоді, як у Зелених Млинах…

— На шкільній молотьбі. Пригадуєте? Ви тоді на барабані стояли. А я відгортав полову. Лель Лелькович, Домірель, Кирило Лукич у пенсне… Загубив його в полові…

— Пасовські…

— І Пасовські. Марія Вільгельмівна і Олександр Стратонович. Математик.

— Помер, бідолаха, з ядухи. Перед війною. На останньому екзамені помер. Задушило.

— Ну, а Лель Лелькович? Домірель?

— Піїпли на війну… В перший день. Залишився один Кирило Лукич там. Старий уже. Ще земський… Повоювала я з ним. Не хотів залишати свого хутора. Не хотів перебиратися у нове село. А хутір там — півтори десятини одного саду. Сад залишився, у колгосп перейшов, а хату ми перенесли в нове село. Звісно, старому не хотілося кидати обжите місце — довкола жита шумлять, овес, пшениці, — рай для птиці, для худоби, лише голубів було сот зо три, — отаке життя, але й мені ніяк було відступати. Тепер мені за ті хутори в Зелені Млини й не потикайся…

— Бачу, що й тут вам не солодко.

— Тут хоч свої люди… Не мають ніякого зла проти мене. Тільки замикають… — посміхнулась Мальва. — Вранці Рузя замикає, а вночі відмикає. Вона ось–ось має надійти з буряків. Ото здивується, коли побачить, що я одмикана. Що ж ти стоїш? Сідай. Розказуй… Звідки і як?..

— Довго розказувати, Мальво… Орфеївно…

— Ну, ну, Орфеївно! До чого це? Зови просто Мальвою. Родичі ж… Та й ти вже нівроку. Кажуть, літав?..

— Невисоко… На кукурудзянику… Побитий був дуже. Літачок побитий…

— Десь тут? Недалеко впав?

— За Києвом. На Полтавщині.

— Це ти з того оточення?..

— З того, Мальво… Орфеіївно. Ми там, Мальво, трималися до останнього патрона. Разом з генералами пішли в останню атаку. Льотчики не льотчики — всі підряд. А вів нас в атаку секретар ЦК Бурмистенко. Я був у його групі. Було п'ять груп, і жодній не вдалося вирватись. Бурмистенко загинув. На моїх очах. Нам навіть не вдалося його поховати. Не встигли…

— А що Кирпонос?.. Зрадив…

— Хто вам таке сказав?

— Народ про це гомонить. Було начебто в німецьких газетах. Здав армію і сам здався…

— Я бачив Кирпоноса. Привіз до нього пакет. Не знаю, що було в тому пакеті, але впали ми недалеко й пакет вручили йому в руки. Це було на світанку, ще добу він був з нами, ходив з ціпком, був поранений у ногу. А другого дня, саме бралось на вечір, загинув біля «генеральської кринички». Там є криничка, в Шумейковому гаю, генерали пили з неї, то бійці називали її «генеральською криничкою». Вибухнула міна, коли він саме пив воду. Шальна міна. Там його і поховали. Я сам пив з цієї кринички, коли прийшов до них. Якби мій літачок не впав, можливо, я вивіз би Кирпоноса…

Гуп–гуп під хатою.

— Це Рузя, — заспокоїла мене Мальва. Вибігла, зустріла її.

Рузя темна та чорна. У фуфайці, підперезаній поясом, у чоботях, в теплій хустині, в очах і переляк, і посміх. Німці пустили завод, женуть усіх на буряки, примушують удень копати, а вночі чистити при ліхтарях. Двічі–тричі на день приїздять коменданти, а щотижня навідується і сам гебітскомісар Месмер, похваляється скликати у Глинську з'їзд буряківниць, на який начебто має прибути ще хтось вищий і кращим з кращих вручить годинники. Ще б пак! За такі буряки, каже Рузя, можна пів їхньої Німеччини віддати. Тож плекали ми їх для себе, буряки, як кінські голови, копачі не витримують, руки німіють, а він, клятий, пройде у білих рукавичках і тільки прицмокує.

— Ось яку землю віддали ви німоті! — злиться Рузя, стягуючи на ослінчику чоботи. Праву ногу не може роззути, то Мальва допомагає їй, і це так зворушливо, коли одна жінка роззуває другу. Мальва не розрахувала сили, падає з тим чоботом на ліжко, сміється, а Рузя, вже боса, плаче на ослінчику.

— Ну, ну, годі тобі, п'ятисотеннице! Іди мий ноги, вечеряй, та й родич, ось бачиш, з дороги. Також не вечеряв.

— А що там у нас на вечерю? — запитує Рузя у Мальви.

— Пироги з буряками… І печеня. Несолена. Немає солі.

185