Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 188

188

Я заховав пістолета, а Мальва зітхнула з полегшенням. Звів її вниз, і ми ще довгенько стояли, аби впевнитись, що вони не повернули на Вавилон. Адже німці, не знаючи доріг, та ще вночі, могли й заблукати. Мальва сказала, що я добре тримався, а вона вся тремтить ще й зараз. «Постіймо, нехай я заспокоюсь». Потім сказала: «Іди… А я ще зайду до мами, провідаю сина…» Можливо, вона робить це щоночі, коли син уже спить. А потім бачить його з Рузиного вікна — це через став. Думаю про це. І хоч повертайся з дороги. Ні в якому разі Мальві не слід провідувати сина. Але ж мати залишається матір'ю і в підпіллі.

Розділ четвертий

В Зелених Млинах сьогодні неділя, не було б війни, то міг би випасти веселий пивний день. Ще й як розважалися б лемки, вкотивши до клубу кілька бочок тиврівського пива, звареного з лемківських ячменів, а музики періщили б до пізньої ночі падеспань з краков'яком, а насамкінець тісну та жваву коробочку, від якої гарно стає на душі на весь наступний тиждень. Тепер у клубі стоять німці, вже на другий місяць пішло, як стоять, хоч прибули начебто на кілька днів оберігати залізницю, по якій мав проїхати до війська чи не сам узурпатор. Високі вікна до половини закладено мішками з піском, а в двох горішніх віконцях на даху, вкритому червоною черепицею, поставлено кулемети, націлені чомусь на цвинтар, що через дорогу від клубу. Там каміння, біла капличка й зарості, звідтіля німцям можна сподіватися всього… Ті з лемків, кому довелося побувати у клубі вже тепер, як–от Сильвестрові Маківці, кажуть, що все там залишилось, як було до війни. Сцена, лаштунки, завіса, на якій Домірель, наш ботанік, відтворив у барвах історію Зелених Млинів, завершивши її церемоніальним ходом п'ятисотенниць на чолі з Панею Властовенко, великою на той час знаменитістю. Домірель ще мав розписати й стіни, та не встиг, пішов на війну, і всім шкода було, якщо загине цей місцевий Сікейрос. Лемківни вдалися йому, йдуть, як живі, солдати розподілили їх між собою, Паню віддавши капітанові, якого називали позаочі «Злим Іоахімом», а тим чи не хотіли задобрити його. Але Злий Іоахім був непохитний, заборонив їм будь–які контакти з живими прототипами живопису, продемонструвавши при тому й власний приклад стійкості перед цими, як він сказав, «рабинями рейху».

Злий Іоахім виявився скрипалем, возив з собою старовинну скрипку в футлярі, якось зачув Сильвестра (той, позбавлений клубу, щовечора грав для лемків у себе під хатою), наказав привести скрипаля під конвоєм перед його очі. Тепер Сильвестр ходив до клубу як на роботу, вони зігрались, але ж лемки від тих божественних згуків, що долинали з клубу, впадали у ще більшу печаль, гадаючи, що Сильвестр переметнувся до німців. Коли він повертався з клубу, виснажений і розбитий, обзивали його «кривим чортом», а запекліші напуджували на нього собак. Сильвестр усе поривався чкурнути з Зелених Млинів, та й чкурнув би вже, якби на його шиї не сестра, така ж каліка, як і він. Злий Іоахім не зглянеться на те, що вона сестра геніального музиканта. Отож в умовлену годину Сильвестр знову й знову шкутильгав до клубу, проклинаючи і скрипку, й свою гірку долю. Сильвестр полічив кількість німців, вивідав усе про їхнє озброєння, перехоплював інколи навіть пароль, який вони час від часу міняли, хоча й не збирався на них нападати, а просто так, про всяк випадок, тільки тому, що йде війна. Через своє каліцтво Сильвестр ніколи не був військовим, а бунчук військових оркестрів бачив лише один раз, на маневрах 1935 року, коли через Зелені Млини повертався з Вавилона корпус Криворучка. Бунчук з двома кінськими хвостами капельмейстер тримав високо над собою, а сам красувався попереду бригади на білому коні, й те вражало.

Отож, німців було рівно сто, вони вартували залізницю, щоночі випроваджували на неї по кілька нарядів, кожен наряд брав з собою заложників з лемків. Спершу брали чоловіків, а згодом староста виділяв у заложники й жінок. Вони (заложники й заложниці) мали йти попереду наряду, за кілька метрів од німців, і першими наражатися на небезпеку. Ходила в заложниці й Паня Властовенко, аж доки одного разу капітан не упізнав у ній «свою» Катрен, підвів до сцени, наказав опустити завісу, запитав: «Ви?» — «Я», — відповіла Паня. «Карашо!» Капітан відіслав Паню додому, а наступного вечора прийшов до неї зі скрипкою та в супроводі молоденького солдата, який приніс у папці ноти. «Я хотель для вас поіграль», — сказав Іоахім, оглянувши нову хату, іще навіть не побілену.

В цю хату Паня перебралась напередодні війни з хутора. Панин чоловік, Микола Рак, на залізниці дослужився до головного кондуктора, на початку війни супроводжував військові поїзди й не повернувся за Панею, залишивши її з дитиною (доньці шостий рік) у незакінченій хаті. Мати Панина померла іще там, на хуторі.

Паня вже мостилася спати, то тепер стояла біля дитини з розплетеною косою, такою чорною, що коли дивитися на неї, то змигували очі, на припічку блимав підсліпувато каганець. Іоахім відчув, що Пані аж ніяк не до музики, до того ж спить донька, яку міг розбудити, проте він був з тих, що, переступивши поріг чужої хати, вже претендують на роль господаря в ній. Доки молоденький солдат з нотами та автоматом стояв на дверях і не зводив очей з цієї вродливої жінки, капітан відкрив футляр, дістав скрипку, смичка, всівся на дубовий ослінець і, прилаштувавши скрипку до вуха, повів смичком. Скрипка сплакнула й затихла. «Я сиграль для вас о тірольські женщіна». Паня мовчала, пестила рукою доньку. «Без нот сиграль…» Він почав грати, грав справді зворушливо, але розбудив доньку. Паня взяла дитя на руки, пригорнула, слухала. Мусила слухати.

188