Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 191

191

— Може, лавошник?

— Гелій Микитович?

— Який парашут витримає нашого Гелія Микитовича?

— І то правда. Для нього й два парашути мало.

— А війна їсть вагу… — сказав Киндзя.

— Клади парашути, Киндзьо, на воза, а ми з Панею виберемо для хлопців місце. — До Пані: — Твій був сад, ти й місце підшукай гарне. Ходім, Паню.

Коли відійшли, Чорновух зашепотів скоромовкою:

— Дідько його знає, вірити Киндзі чи не вірити? Десятий чи не в монаху сидить…

— Коли мене везли сюди… — зупинилась Паня, — там начебто хтось кахикнув… Мене всю аж у жар кинуло. Ану ж почули б німці…

— Вони в касках. Глухі. Не зупиняйся. Йди собі, як ідеш. Я теж зачув, коли їхав сюди з Киндзею. Стогін зачув. Ще Киндзя питає: «Ти нічого не чув, Хомцю?» — «Ні, нічого…» — «То й добре. То почулось мені». А мені не почулось… Стогін…

— То Микола… Я відчула, що він тут. Іще звечора відчула. Ну така тяж на душі. А тут іще «скрипаль» до хати. Подумала собі: це моє горе прийшло…

— Який скрипаль? Сильвестр?

— Та ні, той, їхній. Злий Іоахім…

— Не прийде більше… Іще ввечері його на смерть… Снайпер. То як з Киндзею? Признатись, чи хай везе парашути до клубу?.. Ну, осьдечки гарне місце. Під цією грушею. Це спасівчанка?

— Це — красна панянка…

— Я питаю, як з Киндзею? Не хотілося б, щоб він знав про монаха…

— А чому, дядьку?

— У Киндзі млин…

— То що?..

— Видасть твого Миколу, чи хто там… І вже матиме млин. Я цей млинарський дух наскрізь чую. А дзуськи йому! Нехай везе парашути! Так?

Пані стало страшно від цих розмов, страшно за Киндзю. Чи вже ж Аристид встиг зробитись отаким? За який місяць. Сказала: «Нехай везе…»

— Ходім. Голову як тримаєш? Ти п'ятисотенниця…

Киндзя вже вклав парашути. Хотів забрати й Паню, та Чорновух і тут зметикував. Страшно йому одному залишатися з мертвими. Киндзя щоб не барився, а повертався мерщій з людьми та з інструментом, бо місце вибрали високе, сухе, а могилу треба викопати велику. А ще застеріг Киндзю про парашути.

— Десять є — десять і здай. Бо німці, чуєш, люди точні. Вони полічать… А шовк гарний, хустки були б вічні. Ге, Паню?

«І це вони на такій павутині спускались», — подумала Паня. Киндзя допитливо зиркнув на Паню, поїхав. Його візок задеренчав з гори й затих біля ставу. Чи не заїхав до ставу поїти коня. Саме так. Почувся посвист, то Киндзя поїть коня. А тут гайнув вітерець, прокинулись чуби у траві, таке враження у Пані, що зараз ці повстають і запитають у Пані: «А де ж подівся Микола?» Киндзя все не виїздить та не виїздить на греблю, наче заповзявся продовжити й далі ті Панині муки. Вже й у Хоми терпець увірвався.

— Що з ним? От гад, здогадався…

Збігають стежкою вниз, тоді біжать понад ставом і бачать візок у заїзді, де поять коней, на греблі стоять чоботи, лежить одежа, а Киндзя у спідніх поліз до монаха. Доки Чорновух роззувся, Паня у платті вже була там. Кінь сам вийшов на греблю й зупинився біля чобіт. Став як на чатах…

— Хто? — запитав Чорновух з греблі. Він згадав, що не вміє плавати, то так і стояв там без чобіт. До Пані: — Твій?..

— Лель Лелькович…

— Живий?

— Наче живий…

Вибрали його, поклали на голубий шовк, а прикрили чи не його парашутом. Шовк увесь у череді й череда була на гімнастерці. На поясі був ніж, яким ріжуть стропила, то Чорновух вийняв ножа з ножен, пожбурив у став, все ж менше доказів. Паня розплакалась, Чорновух цикнув на неї: «Прокляті лемки, те й роблять усе життя, що плачуть. А чи ти бачила, щоб німці плакали?» Паня згадала про білі черешні, на які полюбляв приходити Лель Лелькович, коли її кондуктор (тоді ще не головний) ішов у черговий рейс на товарняках. А товарняки ходять далеко, за тридев'ять земель, скільки–бо разів черешні починались і відходили без Миколи…

Конем правив Аристид Киндзя, то перед самим селом повернув до млина. «Ну, що я казав?» — шепнув Хомцьо Пані. Винесли його на горище, а вже по тому Аристид повіз німцям парашути. Вартовий не пропустив Киндзю до клубу. Приїхав на дрезині якийсь високий чин, і вони розбирали там операцію. З клубу долинав крик, майже істеричний. Киндзя подумав, що такий крикливий народ не зможе нас перемогти. Вартовий полічив парашути, на одному була кров, то він хотів віддати його Киндзі, але повагався і кинув на купу.

Лель Лелькович останній виходив з оточення, брів через ставкові зарості, й тут явився йому з досвітку монах, тихо приймав воду. На горі, оточивши сад, усе ще кричали: «Рус, здавайся!» — хоч здаватися там уже було нікому. А тут тиша і цей журливий монах, такий знайомий Лелю Лельковичу. Вода вже зовсім крижана, а в ньому тепло, навіть затишно, якби не замокли сірники, то міг би й запалити. Потім підняли їх прочісувати сад, а він стояв собі у монасі, при самій греблі (у цьому й порятунок, думав він, що монах при самій греблі), вода падала невелика, верхня, набагато тепліша, ніж у ставу (він пробував її на пальці). Так він стояв там, по греблі раз по раз гурчали машини, мотоцикли, то в село, то з села, не займали його, і він не займав їх. І тут з мотоцикла, який мчав по греблі на повному ходу, автоматна черга по монаху, глупа, нагла, можливо, що й випадкова. Якийсь бравий німчик просто розважався, поглумився над цим сумним монахом вже на радощах, що сам живий, вже після бою, вже по всьому… Тоді через смерть Леля Лельковича прокотився по греблі віз… З села. Либонь, з села. «Непревзойдьонно так, — підтвердив Аристид Киндзя. — Ми везли останню хуру подушок для поранених. Щоб вони на них зотліли!» Лель Лелькович посміхнувся крізь біль. Сказав Киндзі, що там, у саду, у дуплі красної панянки він заховав гвинтівку з оптичним прицілом. «Якщо я помру, то щоб не пропала гвинтівка…» — «Непревзойдьонно!» — погодився Киндзя, хоча й знав, що гвинтівку німці знайшли. Присвітили у дупло ліхтариком, а вона там. Якась у них дивна пристрасть до світла, страшаться нашої ночі, то всю ніч Лель Лелькович полював на ліхтарики. Вбиті ж не можуть застерегти живих.

191