Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 199

199

Але ще рано — нема ні клієнтів, ні Теофіли, завод тільки–тільки прокидається, німці прочісують ліс, чути короткі автоматні черги, поодинокі, розрізнені постріли, а я дивлюсь на терези, намагаюсь збагнути ту механіку. Відкидаю замок, і терези починають грати, чутливі до найменшого переміщення важка. Дерев'яну площадку, що надворі, перед віконцем, вага піднімає легко, як пір'їнку. Але чи спрацює вона, коли там стане перша підвода з буряками? В шухляді столика знаходжу кілька книжечок із бланками квитанцій, олівець (огризочок) і копіювальний папір, що хтозна й скільки разів був у вжитку. Квитанції довоєнні, наші, на них стоїть графа: колгосп, радгосп, ланка, прізвище здавця, вага брутто й нетто, чиста вага. Напевне, й вагарка довоєнна, бо хто ж іще здогадався б зберегти оці квитанції на вагах?

Десь за лісом озвалися вози, вантажені, поскрипують, либонь, їдуть через греблю. Або журбівські, або ж наші, бо якоїсь іншої дороги сюди з Вавилона нема — тільки через греблю. Зупинилися, затихли, чи не перевіряють їх, та щось довго перевіряють, а тут на терезах кожна хвилина дорога: швидше б починалося життя, потрібен рух якийсь, потрібні сліди, сліди, сліди, щоб збити пошукових собак з пантелику. Вози знову рушили, тягнуться на гору через ліс. Повз ваги йдуть вервечкою журбівчани на зміну. Сюди долітають слова, уривки фраз. І всі про одне: про сутичку на греблі: «Ні, ні, куме, це не один. Це була гарна компанійка… Замарчук каже, стріляв один, а було їх двадцять чи й тридцять…» А кум — просто не кум, а золото: «Шкода, що не поклали Замарчука. Гад гадом. Минулої п'ятниці примусив мене зняти штани та витрусив гарний пуд цукру. Я його у штани насипав, поверх спідніх, так він, гаспид, і там знайшов. Просто нюхом чує». — «Наскочить колись, наскочить…»

«Так це не той Гуралик?» — «Ні, не той. Хіба б той Гуралик подався в поліцію? Хто б того Гуралика туди взяв? Гураликів ліс! Гураликів син! Боронь боже! Їм тільки подай того Гуралика. Вони б його живцем спалили». — «А гарний був куточок, правда ж?» — «Нічого не щадять, гади…»

«Вагаря ще нема». — «Важити ж нічого. А пригадуєш, Омеляне, в ті часи що творилося тут о цій порі?» — «Як же, вічні черги до ваги». — «Слухай, Омеляне, а нинішній вагар тобі нікого не нагадує?» — «Вусань?» — «Ага, вусань». — «Здається, ні». — «А пригадуєш, Омеляне, був колись у Глинську Тесля такий. Райкомівський секретар. Невеличкий такий. Виступав на заводі. На мітингу. Мене тоді витягли на той мітинг…» — «Такого недомовка?» — «Е, я тоді в ударниках ходив. На мойці стояв…» — «Ну, ну». — «Так це він. А не ступити мені кроку, що він. Ну викапаний тобі Тесля». — «Вагар?» — «Вагар». — «Мовчи! Очі не виділи, а вуха не чули, — мовив Омелян, теж літній робітник. — І вигадає собі чоловік…»

Отакі розмови. Підводи вже сунуть сюди під гору (завод стоїть на горі, з трьох боків оточений ставом, тобто Чебрецем, перекритим у цих місцях), чути, як погоничі погукують на коней. Зараз має підійти вагар. Чи вже ж Тесля?.. Оживає заводська кузня, тоді зачахкала «овечка» десь біля депо, напевне, готується у Пилипи. Прогув гудок — попереджувальний, а ще прогуде основний, — так було і до війни.

Кажуть, комендант Клаус після цього гудка стає на прохідній з канчуком і б'є кожного, хто запізниться. Жінки й дівчата плачуть, а чоловіки терплять того канчука мовчки, лише механік, літній чоловік, якось огризнувся, то був засічений до крові.

Ось і основний гудок.

Іде… Чоловік середніх років, невисокий, у брезенті, правда, поношеному вже, в чоботях, геть запилених (де можна отак припилити чоботи?), у кепці зі зсунутим на очі козирком; гарно так іде, чинно (ще б пак — вагар!), тихо насвистує (знайшов час для свисту, ось я тебе потримаю у цій будці без обіду, то спаде з тебе оця награна безтурботність). Зупиняється перед дверима будки, затих раптово, напевне, помітив, що костиль не на місці, тоді прочиняє двері й, побачивши мене за терезами, все ж заходить. Проникливі сірі очі дивляться на мене з ледь прихованим подивом, а обличчя поймає посмішка, не така вже й безтурботна. Так і хочеться уявити це обличчя безвусим і з ямочками на щоках.

— Важиш?

— Ще не було нікого… Он ідуть…

— Це Вавилон. Ранні птахи… — Два золотих передніх зуби надають його посмішці чогось лукавого і, либонь, хитрого.

— У напарники мені, чи як?

— Я?.. Так зайшов. Хотів побачити Теофілу…

— Це ж хто?

— Теофіла? Вагарем була до війни…

— Ага, Теофіла… Була, кажуть, така. Обважувала тут. Родичка твоя?

— Родичка. Вони з батьком якісь там родичі.

Він зиркнув на пальто на цвяшку, підбив козирка з очей, і знову ті два золоті зуби сяйнули в мій бік, якось недобре сяйнули під вусами, що теж із прозолоттю.

— Давно тут?

— Недавно…

— А вони там з собаками?

— Хто?

— Німці. Хто ж.

— З собаками…

— А як прийдуть сюди?

Вже бачу з віконця Явтушка на передній підводі. В фуфайці, у шапці, правує на ваги. Позаду нього стримлять увіткнуті в буряки дрелі. Ще не зліз з воза, а кричить у віконце:

— Доброго ранку вам!

— Привіт, привіт! — поспішає відповісти йому вагар.

Тоді показує мені на куток, сідає на терези, ловко соває важком, щось помітив на терезах, гука Явтушку:

— Голий, таку–перетаку, коня прибери з ваги!

«Хіба ж товариш Тесля міг би отак?»

Той згонить коня, зате важить і себе заодно з возом, — мені видно, як він стоїть на краєчку вагів.

Замкнувши терези, вагар виписує квитанцію, подає її Голому через віконце, той доскіпливо розглядає її, бурмочучи щось собі під ніс, перше ніж прибратися з ваги. Відчувається, що в них нелади з вагарем.

199