Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 20

— Забери коня, в три душу мать!..

То кричало в нім інше…

Не сів, доки Мальва не пішла завертати коня зі шкоди. Взяла його за повід і повела межею на свою десятину. Аж як сів, то сказав через ледь стримуване ридання:

— Хрест на ній ставлю однині й до скону…

— Не той пес, що одмовить суці, — посміхнувся Лук'ян.

— Ось! — І Данько поклав хрест на розбурхані груди.

А коник посумував на десятині та й знову задріботів на волоть.

Не плигав, аби не побачили його з дороги.

Данько ж не став більше займати жницю, однаково не почула б його так здалека, і коник, аж доки було видно його, привільно жирував собі у вівсі. Не так шкода того, що з'їсть, як того, що столочить, змарнує без пуття. На тому ніби й замкнулася їхня дорога: все припадала до землі Мальва, та на білих вівсах знову навіщось заплигав коник…

— Тепер уся надія на Фабіяна… — тихо, для брата, сказав Лук'ян.

— На цапа? — думав про своє Данько.

— Чому ж? На самого Левка Хороброго…

Данько розсміявся, чим насторожив Македонського. Адже ті, що норовлять утекти, завше видають себе за легковажних. Інакше–бо чого сміятися.

Проте нема світу по наш Вавилон! Де іще ви побачите такого бравого філософа, якого сам цап граціозно веде звивистими вуличками на сніданок до Соколюків? Обидва Фабіяни ще нічого не відають, що стряслося цієї ночі з хлібосолами, й розраховують усього лише на рештки поминальної вечері, що нею Соколюки заткнули за пояс багатьох вавилонських багатинь. Такого райського підгрушшя, либонь, ще не було ні в кого. Грушки самі падали в колотуху, їх виймали звідтіля за корінчики й кидали цапові, який поїдав їх із великим задоволенням. Та й карафок недопитих чималенько залишилося на рушниках. А кому б іще спало на думку нагодувати майже королівською голуб'ятиною цілий Вавилон! У самому поступі на такий сніданок уже відчуваєш насолоду…

А Явтух стоїть на воринах (сьогодні саме неділя, його день), легко вловлює хід думок тих двох гультяїв, одного з яких так гаряче прагнув мати, й хитро посміхається у свої запідлілі вуса, що звисають, як два немічні колоски з одної соломини.

— Прочунялись? — привітав їх, натякаючи на вчорашнє.

— А вас також було винесено в непристойному вигляді, — віддячив філософ.

— Хе–хе, де вже тим бусурманам тягатися з Явтухом! — І відразу до діла, ніби не буде для того якогось благопристойнішого випадку. — Слухайте, перепишіть на мене цю вашу скотинку. Їй–богу, вона вам ні до чого. Просто глум якийсь — такий великий філософ і з цапом! Вам–бо з неї яка вигода? Пройдисвіт. Обідає в мене, а вечеряє в Раденьких. Ганьбить вас та й тільки… Я б ще вам за нього карбованця втяв. Карбованець нині, хо–хо, гарантується золотом… Два забагато, а одного б карбованця дав. Ось! — і витягнув його з–за ворин, у штанях тримав напоготові.

— Не можу продати товариша.

— А як він здохне сам по собі? Скотинний вік — вік недовгий! Якась мить, господи прости. Та й прожив уже чималенько. Ген, скільки кілець на паничах…

— Ні, Явтуше, я вашого брата бідака знаю й не хочу, аби цап кінчав життя в кабалі. Не для того я викупив його з одного рабства, аби продати до іншого. Буть йому при мені…

Той, про кого йшлося, удостоїв увагою лише верхню Явтухову половину й легко доуявив собі, що діється нижче, де штани. Там таке хитросплетіння латок, розібратись у якому годна лише Пріся. «То чи не краще, — подумав цап, — купити собі за того карбованця нові штани?» Й повів філософа далі, сподіваючись застати райське підгрушшя неприбраним від учора. Явтушок, передчуваючи, якого облизня вони схоплять у спорожнілім подвір'ї Соколюків, ядушливо засміявся їм услід. Філософ у свою чергу подумав, що вже краще бути собі просто цапом, аніж середняком. І щиро застеріг товариша: «Облиш ходити до цього перевертня, бо пропадеш ні за цапову душу. А те, що я з ним розвітуюсь, — то пусте. Що більше я когось ненавиджу, то меншим ворогом вважаю його для себе».

Рештки поминальної вечері в Соколюків виявилися такими невичерпними, що сніданок, уже без господарів, із невеличким перепочинком на обід, тривав до вечора, а ввечері обидва вирушили в комуну виручати братів. Після довгих обмірковувань філософ зупинився на тому, що найкраще, якби за Соколюків заступився сам ватажок комуни. Отож цап і вів туди свого товариша, чудово орієнтуючись на сторонах світу.

Фабіяни не скаржились на здоров'я, але обидва хворіли однією й тією самою хворобою — невідчуттям сторін світу. На цапа ця хвороба напосідала у дні жорстоких голодувань, переважно взимку та ранньої весни, коли всі ласощі цього прекрасного світу замикали (від нього!) в льохах та стодолах. Що порожніший був цапів шлунок, то важче переносив він цю безумну хворобу і завше кидався в протилежний бік од рідної домівки, вічно порожньої. Скажімо, додому повертати на північ, до вітряків, а він чеберяє на південь, хоч добре знає, що бреде не в ту сторону світу. До Фабіяна–чоловіка ця хвороба чіплялася в двох випадках: коли потрапляв до великого міста, то сторони світу для нього змішувалися найдивовижніше по відношенню до рідного Вавилона; другий випадок уже на той час був досить поширений, і на ньому не варто зупинятись. Дякувати долі, хвороба навідувалася до них не одночасно, й кожного разу здоровий міг підсобити хворому, що, певна річ, аж ніяк не зараджувало хронічному перебігу хвороби, а лише сприяло її загостренню.

До речі, чи не настав уже час розповісти про обох Фабіянів, а надто про Фабіяна–філософа, докладніше, адже нам не раз ще доведеться зустрічатися з ними? Певно, що пора. Додамо лише, що комуну вже здолав сон, доки ті два заступці за Соколюків дісталися на її подвір'я. Світилося лише вікно Клима Синиці. Філософ порадів із того. А цапові довелося поспати біля парадного ґанку, він не вмів ходити по крутих східцях, де кількість сходинок перевищує звичні вавилонські норми…