Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 212

212

А ще діти… Щоранку, йдучи на роботу, бачу, як вони тягнуться до школи, бачу їхні пригаслі очі, і так мені боляче за них, наче то я одібрав у них цю весну, якої вже їм ніхто не поверне. Я запровадив для них у школах гарячі сніданки й гарячі обіди, але ж запаси виходять, подекуди вже закінчились зовсім, то послав Мальву у Харків до товариша Чубаря, він обіцяв кілька вагонів сої на насіння, от я і чекаю цих вагонів з дня на день. Ніякої сої, звичайно, сіяти тут я не збираюсь, яка там соя і яке насіння, коли мова йде про дітей. Зрушу на крупорушках і роздам дітям, а тоді вже хай що хочуть роблять зі мною. Одна вчителька оце прописала мені листа з Овечого: «Приїдьте подивіться, у нашій школі вчителі з'їдають дітське м'ясо». Поїхав я туди, розібрався, голова колгоспу виявився там великим законником, на дітей якусь там дещицю м'яса виписує, а для учителів ані грамочки, так наче вони можуть жити за Божим духом. Де ж тут втримаєшся від м'яса, навіть якщо воно й «дітське», для дітей тобто. Тепер там два казани: один для дітей, другий — для вчителів, і так я завів у всіх школах, так що зваж, Максиме, на цей мій урок, бо що може бути вище за вчителя.

Пишу тобі в полі, у тракторній будці Даринки Соколюк, вона тебе ось вітає, пам'ятає тебе, сіємо, сіємо буряки…»

«Дядьку Климе! Тато поїхали за насінням на Поволжя, вже давненько як поїхали, не можуть там дістати вагона, сидять у степу на якшсь станції, ще тут з нашими двома: з дядьком Яковом Підковою та тіткою Христею Вербицькою, може, й ви чули про таку нашу ланкову, у газетах були її портрети? Тато мені казали про вас, про Глинськ, про вашу комуну, от я вам і пишу, бо станція та ще далеко за Волгою, і паровози туди ходять рідко, то вони хтозна–коли й приїдуть, а тут їх чекають не дочекаються, бо й сіяти вже пора. Мама присилає мені хліб з Краматорська, печений, інколи білий, добрий–добрий такий. Я сама не їм, несу до школи, віддаю Ксенії Хомівні, нашій вчительці, вона ділить його між нами, всім порівно. Нам варять у школі двічі на день — вранці й в обід, і смачно так варять, що я наїдаюся. Колгосп кожного тижня ріже для нас волика. Ото тато будуть сердитись, як приїдуть. А у вас хіба нема старих воликів? Вони гарні, якщо їх довго–довго варити. Зі мною живе Марися — Христі Вербицької, мені добре з нею, то вона також вас вітає. Галька».

«Здрастуй, Климе!

Повернувся з Поволжя з насінням. Сію… Тепер пригадуєш наші безсонні комунівські ночі, наші тривоги? Легко все ламати, та не легко будувати. Виявляється, маємо пройти і через це, щоб знати ціну землі й ціну хліба. На Поволжі повно наших людей, іще з тих давніх переселенців. Цілі українські поселення. Хліба там насипом, але дістати вагона — більша проблема, ніж сам хліб. Не знаю, що там тобі Галька писала, а ось Христя Вербицька тебе вітає, ми з нею… дружили іще з дитинства. Христя — чудо! Я ніколи ще не почував себе таким щасливим. Ось яке учворив твій маленький Тесля! Ге? Тепер я вірю, що всіма нами ніхто так мудро не править, як саме життя. Максим».

Гапочка помер тихо, без конвульсій і лементу, так, напевне, вмирають великі поштмейстери. Мальва ж найбільше дивувалася з його пам'яті на людські листи. По них він вибудовував собі свій власний світ, з якого пішов так спокійно.

— І знову нас п'ятеро… — озвався машиніст.

Лише десь надвечір промінчик, обнишпоривши цю темницю, освітив обличчя Харитона Гапочки. Зсохле, вибгане життям і мовчазними передсмертними муками, з золотавими вусиками, воно все ще здавалось допитливим та зосередженим, наче намагалось збагнути причину своєї передчасної смерті. Поява Мальви тут могла бути тією останньою краплею, яка доправила Гапочку. Адже саме за неї він зніс страшні тортури минулої ночі. Але не виказав ні її, ні кого іншого. І раптом вона сама, жива Мальва Кожушна.

«Обережна будь, — шепнув машиніст, звільняючи для неї свої нари. — Один з п'яти — донощик. Вчора підкинули…»

Розділ восьмий

У Конрада Ріхтера, шефа гестапо так званого тепер глинського гебітскомісаріату (як все це дивно звучить для рідного Глинська!), була професійна звичка колекціонувати на своєму письмовому столі порожні партизанські гільзи, які залишились на місці сутичок, або, як сказав би про них літописець, які залишались на полі бою. Інколи це було два–три постріли, інколи більше, але Конрад Ріхтер неодмінно виїздив на місце події, як правило, вже по всьому, найдоскіпливіше вивчав позиції сторін, цікавився буквально кожним пострілом як з одного, так і з другого боку й наказував підлеглим визбирувати для нього всі партизанські гільзи, які тільки можна було знайти, щоб мати точне уявлення як про кількість людей, так і про нашу зброю. Потім він розглядав буквально кожну гільзу з допомогою лупи, тратячи на те чимало часу, сортував їх, відкидав зайві, залишаючи для своєї колекції лише те, що могло мати для нього більший чи менший інтерес з точки зору професіонала. Він мав маленьку втіху з того, що поки що в його гебітскомісаріаті не доходить справа до порожніх гільз із гармат, але набір іншої зброї вже був перед ним досить розмаїтий, а кількість власників зброї збільшувалась. Якщо судити по гільзах з останніх подій, то їх, злочинців, уже було сім або й вісім. Були там гвинтівки царського зразка, вже радянські напівавтомати СВТ, десятизарядні, наган, пістолет ТТ, іще дещо загадкове, можливо, як видалося шефові напочатку, навіть «максим», станковий кулемет, а те вже могло попахувати нападом на Глинськ. Однак при пильнішому дослідженні тих гільз, деформованих більше звичайного, Ріхтер зробив висновок, що це доконче якась нова зброя, якої не виявилось в його каталогах про легку зброю росіян. Та великі таємниці розкриваються здебільшого випадково. Між Вавилоном та Журбовом гестапівці натрапили на невідомого, що відстрілювався від них зброєю, постріли з якої своїм звуком нагадували залпи гармати. Невідомий втік під прикриттям ночі, але загубив свою зброю (напевне, не мав до неї більше набоїв), гестапівці й привезли її шефові, певна річ, приховавши від нього, що самому власникові зброї вдалося втекти. Шеф раніше нічого подібного не бачив, адже була то звичайна гвинтівка царського зразка, але обчикрижена майже «до пупа». Він дістав гільзу з патронника, яку невідомий не встиг викинути, пильно оглянув її під лупою, порівняв з тими, що раніше відносив до «максима», і вигукнув на радощах: «Віват!» Тобто він радів з того, що у партизанів нема ніякого «максима», а є оце одоробло, в якому так розносить гільзи. Великий німецький народ так і не зумів вигадати щось подібне, а ці повержені люди легко пристосували звичайну трьохлінійку для підпільного вжитку і тепер можуть ходити з нею навіть вдень, прогулюватись по Глинську, тримаючи свою «гармату» під полою. Досі він мав на столі таких гільз вже кілька, отож додав до рядочка і цю (він приколював їх шпильками на зеленому сукні) й замість слова «максим» пришпилив новий ярличок. Він не знав, що у Глинську віддавен існує таке гарне й коротке слово, як обріз, тому написав німецькою: «Taschenka–none». Такий плин думок приніс йому мало втіхи, адже замість одного «максима», зброї й справді грізної, у Глинську могло з'явитися безліч отих захалявних гармат, небезпечних не кількістю пострілів у хвилину й не дальністю польоту кулі, а числом тих, хто міг мати цю зброю. Одного, вбитого, якщо вірити підручним, він зараз подумки закреслив, але ж скільки–то їх залишилося. Він вилаяв підручних за те, що ті не встановили особи вбитого минулої ночі. Ану ж це один з тих, кого він шукає і чиї гільзи лягли у рівні рядочки на його столі.

212