Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 214

214

Квартирував він у баби Отченашки, платив їй за стіл і за хату, а печі будував справді чудові. Небо викладав із синього каменю, коминки оздоблював карнизами, а замість одної ковбашки робив їх кілька — для солі, для сірників і навіть для щіток та мітелок, щоб ними прибирати піч. Декотрим, хто міг за те заплатити, розписував печі павичами, півниками або ж орнаментом зі старовинних вавилонських рушників. Явтушок хотів був пересипати і свою піч, вичовгану дітьми до неможливого, з напівуваленим небом. Якось весь день ходили вони з Прісею по хатах, де вже стояли печі цього знаменитого майстра, обрали собі гарний взірець (зупинились на печі Скоромних, витворі й справді несподіваному для Вавилона). Коминок скидався на суцільну стіну, оздоблену старовинним вавилонським розписом, з хитро вмонтованою каглою, з велетенськими штандарами, а сама піч була як затишна двоповерхова кімната, замість звичної лежанки на другий поверх вели східці, викладені з червоної цегли. Просто любо зняти чоботи й піднятися по тих східцях на теплу піч, і хоча й надворі стояв червень, але Явтушок з дозволу Стратона Скоромного, господаря, зняв чоботи й залюбки здійснив те сходження на свою майбутню піч. Більше того, він навіть полежав на ній у своєму чиновницькому костюмі, щоб уже остаточно впевнитись у всіх перевагах такої печі. «Роблю!» — сказав він, сходячи вниз. Але в цей день майстром зацікавився Пилип Македонський, і Явтушку так і не вдалося поставити нової печі. Майстер печей опинився у знаменитій колись Брацлавській тюрмі, казали, що він начебто виявився агентом Німеччини, власники складених ним печей з підозрою позирали на його витвори, хтось навіть подейкував, що всі ті печі одного прекрасного дня зірвуться од мін, які той шельма позамуровував під печі. В Зелених Млинах начебто кілька печей вибухнуло в перший день війни, у Вавилоні ж все обійшлося, печі стоять і досі, дехто вже ніколи не повернеться до них з війни, не зійде по східцях на свою диво–піч і Стратон Скоромний, Явтушок власноручно поховав його на річці Синюсі. Самого ж майстра дідько не взяв, сидить у чорному сукні, з якого Велика Німеччина шиє мундири для поліцейських («…і то ж треба наготувати наперед саме отакого густого чорного сукна для цієї зрадливої братії», — подумав Явтушок, совість якого цієї хвилини була налаштована так, що він навіть подумки не дозволив приміряти на себе чорного мундира). А ось піч таку, як у Стратона Скоромного, Явтушок не проти б мати у своїй хаті.

— Пане Манжус, — почав Явтушок, поклавши патрони до кишені, — ваші печі й досі викликають захоплення у Вавилоні, й хоч ви зараз при поважному чині, та чи не могли б ви… Даруйте, звичайно, можливо, з мого боку це зовсім нечемно, але для справжнього українця піч однаково, що олтар для віруючого. То і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо піч іще гарно змайстрована, тоді це і насолода для ока. Я хотів би мати піч з отими червоними приступцями, пане Манжус. Краса неймовірна, піднімаєшся туди, як до храму…

Манжус був зворушений такою мовою, очиці у нього заіскрилися, а вусики «а–ля Гітлер» наїжились від посмішки (тоді майстер мав нормальні людські вусики, завважив Явтушок).

— Пан Голий має марки? — запитав майстер.

— Досі не бачив, які вони. У Вавилоні ходять поки що наші гроші.

— Мовчіть про них, з цими грішми покінчено назавжди. Якщо пан Голий заплатить мені ось цими, — він вийняв з нагрудної кишені пачку й подав Явтушку, — то я згоден поставити йому піч. За тисячу марок! — засміявся Манжус, відбираючи від Явтушка німецькі гроші.

Його сміх пройняв Явтушка до живого, то був якийсь зверхній сміх, і Явтушок тільки й сказав на те:

— Е, не кажіть, наші гроші були куди більші за розміром і справляли враження. Ви мали коли–небудь в одній купюрі тисячу карбованців? А я тримав, і не раз, коли платив погорільцям страхові. Але ж піч за тисячу марок? Коли в мене поки що немає жодної…

— Будуть… Коли ви вже стали на цей шлях… пане Голий.

— На який шлях?

— На який? Хіба вам треба пояснювати? Хіба гвинтівку пан Ріхтер може видати першому–ліпшому? Вам не про піч варто думати, пане Голий, а про Сибір. Повернуться наші — вони нізащо не подарують вам цієї гвинтівки з рук шефа гестапо.

— Але ж ви… Як я бачу… також при оружжі? — («Випробовує, бестія», — подумав Явтушок).

— А ви що ж думали? Що Глинськ може обійтись без Пилипа Македонського?!

— Невже це товариш Македонський? — мимоволі вклонився Явтушок, вельми близький до того, щоб повірити у своє припущення. Він знайшов навіть дещо спільне в рисах обличчя, але вуса примусили його відкинути геть це припущення, і він додав, готуючи собі шлях відступу: — Я жартую, звичайно, пане Манжус.

— А ви не жартуйте, бо це, може, він у моїй особі. Зміна властей ще нічого не визначає. І при німцях можна залишатися патріотом і навіть Македонським. Якщо отут (він показав на душу в чорному сукні) б'ється справжнє серце. Я певен, що, якби Македонський міг опинитися тут, то від цього ми з вами, а втім, я можу говорити тільки про себе, ніскілечки не програли б. І коли мені випала така можливість, то я скористався з неї без найменшого вагання. Хоч, як ви знаєте, у мене були підстави переметнути до них. Ну, а ви хоч вагались?

— Вагався. Дуже вагався… — зовсім розгубився Явтушок, не знаючи, хто перед ним.

— І що? — Манжус пройшов до дверей, виглянув у коридор. Причинив двері.

— Як бачите. Опинився при тих інтересах, що й ви…

— Вам можна вірити? Товаришу Голий?

214