Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 217

217

Одного разу Месмер приїхав на «опелі», але з вартою у фургоні. Солдати вивели з фургона фотографа, він поставив триногу, прилаштував на ній фотоапарат, потім заліз під чорне покривало, яким, напевне, користався і раніше. Месмер захотів панораму Вавилона, а те міг зробити лише професіонал. Помітивши фотографа біля вітряків, Вавилон захвилювався, заметушився. «Фотографують! Фотографують! Ховайте стрижених!» — попереджували сусіди сусідів. Ніхто не сумнівався, що то їх шукають, «стрижених». Потім «стрижені», хай і не ці, завше будуть нагадувати про переслідуваних. Фотограф знімав Вавилон з кількох точок, які обирав для нього Месмер, фургон перевозив фотографа з триногою, схоже було, що варта квапила його, але він подовгу залишався під покривалом, неначе шукав когось у Вавилоні. За якусь годину–другу вони облишили Вавилон, і вавилонські діти, вибравшись зі своїх схованок, припасених на такий випадок заздалегідь, знову могли почувати себе вільно.

Лише маленький Юдась, який тоді саме обідав з цапком у Рузі, ніяк не міг заспокоїтись. У фотографові він упізнав свого батька, упізнав по строкатій кепці, по тринозі, а потім жоден з фотографів не міг би так довго залишатися під чорним покривалом, як він. Коли якось Юдась іще там, у фотографії, запитав батька: «Тату, що ти там так довго робиш?» — батько відповів йому жартом: «Гроші, сину. Чим швидше я вийму голову звідтіля, то менше мені заплатять. Кожне велике ремесло має свою таємницю. Ніхто не бачить, що я роблю під покривалом. Можливо, я під ним сплю». Але ж сьогодні батько просто зловживав тим своїм способом заробітку, щоразу він залишався під покривалом так довго, що Юдасю здавалося, ніби батько під тим покривалом вже й помер.

Всю ніч Зема Ходас проявляв для них панораму Вавилона, за те вони були люб'язні з ним, дозволили працювати в тій фотографії, де все нагадувало йому про інші часи, про рідну домівку, про дружину і сина. Бетя зараз тулиться в яслах у глинському корівнику, і гадки не маючи, яким великим господарем цієї ночі відчуває себе Зема у рідному домі. Тут ніхто нічого не зачепив, нічого не пограбував, тут все так, як залишила Бетя, виходячи з дому останньою. Зема зовсім був розгубився, коли їм наказали залишити домівки, взяти найнеобхідншіе і йти на майдан. «Це кінець», — сказав Зема, взяв сина за руку і повів на майдан. Бетя ж замкнула хату, замкнула фотографію, опустила навіть жалюзі на вікнах. Фотографія була державна, то Бетя не знала, кому від неї вручити ключі. «Викинь!» — сказав їй Зема, але Бетя не послухалась чоловіка, тримала ключі при собі. І ось Зему викликали до самого Месмера, наказали відімкнути фотографію, взяти все необхідне, повезли у Вавилон. Зема не знав те і не міг знати, навіщо Месмеру та панорама. Лише здогадувався, що зацікавило Месмера на панорамі: їхні діти…

Над Вавилоном уже не було тепла, стояла синя прохолода, панорама виходила чиста, глибока, його старий павільйонний «Цейс» перевершив себе. Схоплено кожне деревце, кожну хатину, кожне віконце. Видно навіть ланцюги знаменитої вавилонської гойдалки на в'язках. Вони обірвані, одні дістають землі, інші погойдуються в повітрі. Під ними стоїть чиєсь дитинча, стоїть і зирить сюди, на це нещадне око. Чудненьке, що ж тут цікавого! Його Юдась нізащо не дозволив би собі чогось подібного, хіба ж він не бачить, хто привіз до вітряків його батька. Ось ще якесь хлоп'я перебігає вулицю. Високе, худе, чи не син Абрама–ковбасника. Так і є, то він, Абрамів Гриша, постать вийшла розмита, хлопчина біг щодуху, але апарат вихопив його штани у білу смужку, Зема упізнав хлопця по штанах. І велетенські черевики на ногах, апарат збільшив їх непомірно. І ще якісь люди у глибині, лише тіні від них, хапливі, сполохані тіні. Можливо, одна з них — його Юдась.

Можливо. Але ніяким експертам, ніяким знавцям людських рас його не впізнати. Батькові і радісно, й прикро заодне. Радісно, що син його не піймався на хитрощі Месмера, а прикро те, що сам він уже ніколи не побачить сина на цій панорамі, не впевниться, що той живий.

Зема не квапиться. У фойє, у кріслі для клієнтів з високою різьбленою спинкою, куняє вартовий. Рівно о дванадцятій ночі йому прийшла зміна, свіжий постукався у двері комірчини, де чаклував Зема, запитав: «Jude! Bist du hier?» Зема не збирався тікати, був на місці, він усе ще боявся за сина. Вже наклеював на скло перші відбитки, збільшені, такі, як вимагав замовник.

Чудова робота! Повітря над Вавилоном було прозоре, як кришталь. Хай–бо знає клятий шваб, що у Глинську жив великий фотограф. Зема клеїв та клеїв на скло вологі відбитки, один до одного, деталь до деталі, хатки на ближніх горбах вражали своєю ветхістю, повростали віконцями в землю, зате на дальніх, збігаючись до гурту, справляли враження якоїсь суцільної багатоповерхової вибудови, ну чистий тобі біблейський Вавилон, як на картинах Пітера Брейгеля–старшого, які Зема бачив на пасхальних листівках, що приходили іще до непманського Глинська разом з контрактами на голландські січкарні, які перепродував тут один з Ходасів, глинський багач Мотя Ходас. Багатші Ходаси подалися з Глинська, як тільки тут стало сутужно для них, бідніші ж залишилися вірними рідному Глинську, і чимало промислів та ремесел тут ще довго трималося на Ходасах. Тут є вуличка Ходасів, халупина на халупині; на кладовищі є вотчина Ходасів, могильник при могильнику — пошесті не обминали Ходасів, навіть багатші не могли від них відкупитися, тільки й того, що над ними тепер каміння бундючніше; є за Глинськом і урвище Ходасів, у якому найкраще родовище рудої глини, з якої збудовано Глинськ. Тепер глину беруть безплатно, а був час, коли Ходасам платили за неї по п'ять, а котрого року й по десять копійок за підводу. Глина там, напевне, була така ж, як і в інших глинищах, та оскільки за неї правили гроші, то попит на неї був великий, кожному хотілося мати хату з кращої глини. Йона Ходас нажив на ній чималенький капітал, з яким подався до Америки, начебто на тому самому пароплаві, на якому виїздив за океан сам Шолом–Алейхем. Народ довкола Глинська не прагнув до безсмертя, то Ходаси, на яких трималася глинська фотографія, були від того у накладі, у місцевих євреїв з'явилася навіть примовка: «Бідний, як глинський фотограф». Але ж майстрами вважали себе великими, й ця панорама Вавилона буде ніби завершенням їхнього шляху.

217