Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 26

Удалині замалювався Глинськ, спершу двома церквицями, а далі всім, чим вражають такі міста на відстані. Зблизька вони дещо втрачають, усе ж не перестають залишатися собою, з отим поденним та повічним перебігом життя, яке їх тримає на світі.

Глинськ — місто багнюче восени, курне влітку та неймовірно холодне в зимові місяці, бо лісів поблизу нема, доводиться грітися соломою, то нагрівок не вельми який, але і його вистачає ледь до середини зими, тоді починається пагубна холоднеча, що спричинилася до появи в тутешніх місцях крилатого вислову: «Холодно, як у Глинську». Місто все на горбах, усе докопалося до глини рудої, а місцями навіть до білої, і тепер високі стрімкі виспи здалеку скидаються на крейдяні гори, від яких віддає холодом навіть улітку. Через оту свою природжену бідність та неухватність Глинськ довгий час вважався вільним містом, хоча й не мав на те ані знаменитого магдебурзького права, яке мав Вавилон за литовського князя Ягайла, ані якоїсь іншої високої грамоти, окрім тисячі горбів, на яких народжувалися волелюбні діти, та зграї кажанів плодилися у виспах. У Глинську могли поселятися всі, хто годен був ціле життя віддати за мить свободи, або ж хто не міг доступитися до кращих місць на цій райській землі. Громадяни Глинська, хильнувши біди, ставали горді, витривалі й винахідливі до всього, вдавалися талантами та хистом, а глинські жінки славились як неперевершені господині. Їхні вигадки — глинські пироги з квасолею, глинські крученики та завиваники, фляки по–глинському та борщ із карасями — і досі вважаються неперевершеними витворами кулінарії в наших краях. Скупчення свободолюбних, а отже, й талановитих людей з часом винесло Глинськ на поверхню, сюди потяглися торгові й майстрові люди, і десь на початку двадцятого віку Глинськ за площею дорівнювався Карфагену, хоча й не мав ні рабів, ні водогону, ні сенату і ніхто не загрожував йому розоренням. Десь саме в цей період на Глинськ звернуло увагу місцеве земство, а точніше, тутешнє магнатство, розпорошене довкола Глинська по економіях та фільварках. Воно заснувало тут своє зібрання на зразок зібрань відоміших, збудувало тюрму, школу, лікарню, а замість однієї маленької дерев'яної церковки, яку свого часу склали наспіх перші поселенці Глинська на свій кошт, піднялося одразу дві в один рік: одну заклали на Благовіщення, другу на Спаса; вони таємно ворогували між собою, архімандрит подільський не раз приїздив усмиряти мирян і казав проповіді, сповнені заклику не ганьбити чварами християнську віру, і неслухняним ставив за приклад паству глинської синагоги.

Та ворожнеча триває ще й досі, бідніші парафіяни ходять до Благовіщення, а заможніші до Спаса, засилаючи одні до одних своїх освідченців. Отець Жабокрій називає в проповідях отця Інфантія штундою, а той називає Жабокрія уніатським кретином, що, проте, не завадило їм за непу тримати спільний шинок, котрий так і звався в народі — «Шинок святих отців», в якому вони засвідчили обопільну пристрасть до оковитої і кінець кінцем довели той заклад до цілковитого банкрутства, після чого не затівали більше жодних обопільних закладів такого типу.

Клим Синиця колись привозив сюди свою пурпурову глину і бачив, що тут творилося. У ярмаркові дні це було одне з найвелелюдніших гамірних міст на верхнім Побужжі. Та найбільше славився Глинськ кінськими ярмарками, ті сягали іноді фантастичних розмірів, коні запруджували все місто, такі іржання та побоїська спалахували іноді, аж жителям Глинська ставало моторошно від думки, що одного разу коні збунтуються проти грубої сваволі і зруйнують це капосне місто, в якому їм доводиться розлучатися зі своїми господарями і переходити на чужі руки здебільшого вже під кінець життя, коли з них висотано силу та доблесть. Конокрадів, коли ті попадалися, тут не щадили.

Пізніше, гадаючи, мабуть, що Глинськ — це прірва, яка проковтне все, непмани звозили сюди товари з усього світу, але місцеві лихварики також не дрімали й ті самі сукна, сатини, перкалі, бумазеї, збрую, плуги, січкарні і навіть кірати віддавали в борг, чого не могли дозволяти собі їхні залітні конкуренти, або, як їх тут називали, — чужоземці.

Майстрові люди трималися купи і мали на тих ярмарках свої недоторкані ряди. Колеса до возів, ярма, граблі, ціпи, ступи, ночви, цеберки, діжки, коші на борошно, сита та решета — то все один ряд; домоткані полотна, сукна, килими, вишивання, пір'я та вовна — інший ряд; а далі ще ряди та ряди — від гончарних, чимбарних, ковальських виробів до іконостасів та паперових квіток, які надавали тим ярмаркам урочистості та великодності.

Нового розквіту зазнав Глинськ, коли став районним центром із районним головою Чуприною з Чупринок, а вже відповідно появилося в ньому і все інше: своя пошта на чолі з колишнім царським поштмейстером Харитоном Гапочкою, своя міліція з непідкупним Пилипом Македонським, своя споживча кооперація, райсуд, райстрах, райживсировина, своє райфо, а отже, і свій банк, який не мав надходжень зверху, а жив переважно з обкладень, конфіскацій, страховок та прибутків від ковбасного промислу, яким здавна славився Глинськ.

Серце ж Глинська і всього району — райпартком розмістився в чепурному будиночку над Чебрецем, який впадає тут до Південного Бугу, в будиночку, дуже привітному, під зеленим дашком, із невеличкими вікнами, тому теплому взимку і прохолодному влітку, з відкритим ґанком, із галиччю в білих коминах, із бузковою алейкою і двориком, у якому було приємно полежати на спориші й послухати вічне падіння води на млинове колесо, котре рухало колись невеличкий млин, але відтоді, як млин вигорів, колесо крутилося впорожні й зупинялося лише на водохресні морози, коли Чебрець у цих місцях промерзав до живої риби. В районі було щось сім чи вісім комуністів, на партійні збори всі сходилися сюди, найдальше було добиратися Климу Синиці, але він появлявся раніше за всіх і повертався в комуну тільки на світанку, бо збори починалися звечора і тривали до пізньої ночі (інерція з часів великого підпілля). Чи не вперше його викликали спозаранку, і від того було якось незвично і навіть тривожно на душі.