Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 30

Даринка приносила для Соколюків передачі, одного разу вхитрилася передати навіть пилочку у хлібі, яку вклав туди один великий спец по втечах із тюрми, його порадив Петро Джура, а живе той тип у Глинську, вважає себе майстром на всі руки. За пилочку Даринка віддала й гарний шмат сала. Для самої ж Даринки то була майже підсвідома гра у щось незвичне, незнане раніше, вона й справді прагнула їх визволити, а як везла їх додому і сиділа на скрині, то не соромилась Вавилона, ба навіть мала від того якесь гарне душевне возвишення. Даринці ні на кого було поширювати свою відданість, то вона всю її виплеснула на Соколюків, вдячності ж за те їм вистачило лише на дорогу від Глинська. Коли ж дорога з неволі скінчилася, вони одразу поіншали, надто Данько, стали такі дрібні та мізерні в її очах, що Даринка несамохіть подумала, чи й варто було таких випускати на волю.

Випрягши коні, Данько тієї ж хвилини подався на горище. Там, на бантині, тримали сало в мішечку, то він, гаспид вавилонський, побіг дивитися, скільки сала перетрубила Даринка за їхню відсутність. Вона ж того сала навіть не спробувала, все виносила до Глинська, на передачі, а він зійшов із горища, поплескав її по сороміцькому місці й каже:

— Бачиш, Лук'яню, яку гарну задничку викохала на нашому салі.

Замість того щоб вступитися за Даринку, Лук'ян розсміявся. Він заходився скликати голубів, і коли ті почали злітатися з усіх усюд і сідати йому на руки, на плечі й навіть на голову, то він мав з того стільки радості та захоплення, що зовсім забув про Даринку. Ніби й не помічаючи її, покровитель голубів побіг оглядати баштан, пограбований Явтуховими дітьми, а Данько, застережений зникненням сала, метнувся до лугу, певен, що одним салом тут не обійшлось. У лузі проростав ще від батька невеличкий берестовий гайок, в якому Данько не дорахувався кількох найстрункіших берестків. Усе вказувало на Явтуха, який міг почати з сала і дійшов до берестків, не могла ж Даринка одна виносити цілий мішечок сала.

Поруч, на отавиську, послано кілька стежок полотна — Пріся вибілювала його на Соколюковому лузі, щоб на своєму в цей час могла проростати отава. Данько хотів було поскидати полотно зі свого лугу на Явтухів, але тієї миті з конопель виступило кілька старшеньких явтушенят, настроєних войовниче. Імена їм обиралося найзручніші: Тодось, Антось, Івась, Стась, то потім сам батечко їх вічно плутав. Примусивши дядька Данька забратися геть одним своїм виглядом, вартові полотна знову засіли в коноплях і трималися там так тихо, ніби й справді чекали на злодія. Тим часом їхня матінка чепурилася в хаті до Соколюків, а батечко по обіді відсипався на возі під грушею. То–то схаменеться, як прокинеться і побачить своїх сусідів тут, на волі.

Берестовий гайок Явтух уже встиг майже привласнити — без конфіскації. Одне зараз хотів би знати Данько: де він переховує вкрадені берестки. Лук'ян же на баштані мало не заплакав з розпуки: найбільші кавунці, примічені ним ще до арешту, щезли, а весь баштан мав такий вигляд, що Лук'ян одразу уявив піратські наскоки явтушенят. Груші та яблука були також належно обнесені, вціліли тільки пізні сорти, їх явтушенята залишили до осені.

На кожному кроці Соколюки знаходили себе пограбованими коли не самим Явтухом, то його дітками, могли скаржитися зараз хіба що один одному або ж своєму дорогому дядечку в третіх Паньку Кочубею, в житті якого жодних істотних змін за час їхньої відсутності не сталося. Дядечко і далі перебуває головою, а заодно облагороджує пізніх кабанців, сподіваючись колоти їх десь перед Великоднем наступного року.

Коли Соколюки проїздили повз сільраду, на ґанок вийшов Боніфацій і привітав їх так, наче вони поверталися од вітряків. Кармеліт був вражений не так тим, певна річ, що їх відпущено, — се його мало обходило, — як тим, що їм повернуто скриню.

— Гей, а що маєте в скрині? — запитав Боніфацій, не сходячи з ґанку.

Замість відповіді Лук'ян постукався кісточками об віко, те означало, що скриня порожня. Зате на скрині маємо дівчину, — показав прозорим жестом на Даринку.

Коли вони обидва добилися до хати — один з баштана, а другий із лугу, — Даринки вже не було, а на лаві сидів Фабіян, який пилочок їм не передавав, але до Клима Синиці прохати за них ходив. Інакше кукурікати б їм у Глинську ще довго. Він присоромив їх за Даринку й сказав, що на їхньому місці притримав би це дівчисько до ліпших часів, хати воно не пересиділо б і хліба не переїло б, ще й зарібок від череди приносило б на гурт. Лук'яньо хотів було завернути Даринку, але Данько зупинив його:

— Стривай, братику, ти тут, либонь, не один…

Явтух спав, то Пріся скористалася з того, причепурилася, подалась до сусідів. Біля двору стріла Даринку.

— Що, йдеш од них?

— Іду…

— Жаль. Звикла до тебе… І хлопчикам моїм ти сподобалась. Хай би вже, думаю, вростала тут… Парубки ж бо гарні. Що один, що другий…

— Відвикнете, тітонько, — посміхнулася Даринка.

— Ого, яка ти колюча, — зауважила Пріся.

Зачеплена тим гордим дівчиськом, Пріся повернулася під грушу, постояла біля воза і, впевнившись, що Явтух спить міцно (то на дощ), тихцем відсунула дошку в паркані, відтак, поклавши її знову на місце, майнула до Соколюків.

Фабіян підстригав Данька перед купіллю, посадовивши його на маленькому ослінчику побіля віконця. Менший Соколюк порався біля печі, грів у велетенському чавуні воду для старшого. Даринка виявилася дуже здогадливою, наносила води повну діжечку, маленьке зелене жабеня плавало в ній і втікало на дно, як тільки Лук'ян зачерпував воду мідною квартою. То Даринка наповнювала діжечку вночі або ж на світанку й ненароком принесла це криничне жабеня. Загалом Даринка чудово вела хатнє господарство, все перемила, перепрала, рушники на образах немовби обновились, скрізь, де тільки можна, повтикала польові квіти, долівку стиньковано підзолоченою глиною, припічка та комина підбілено — в хаті ще довго буде пахнути Даринкою, її духом дівочим.