Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 53

— Здоров будь, Явтуше!

— Не будькай мені, не будькай! Он уже звелися діти.

Щось у хаті гупнуло, дзенькнуло, розлетілося на друзки.

— Глек! — вигукнула Пріся і метнулася до дверей. А Явтушок їй услід докірливо:

— Якої співають старі, такої цвірінькають молоді. Хе–хе–хе!

Пузатенький глек із квасолею стояв на полиці, під самісінькою стелею, а вони, капосні, билися подушками і зачепили його. Квасоля розкотилася по хаті, то тепер по бубочці усі восьмеро, і мати заодно, визбирували її, і то завше: тільки вона до Соколюків — так нещастя в хаті або в полі. Того дня, пригадуєте, як Пріся купала тих люциперів, Явтушок двічі перекинувся зі снопами, з доброго дива, на рівній дорозі…

У цей час біля щойно освяченої вапнички уже весь Вавилон гомонить про Соколюків. Дотепники перепитують братів, кого з них вітати: старшого, меншого чи обох поспіль? Відколи стоїть Вавилон, ще такого дива ніхто не знав, аби два брати та мали одну приймачку. Тим часом дівчат у селі хоч греблю гати, щоправда, багатих мало, бідні ж як маки цвітуть. Ні, ні, це клятий Лук'ян щось перейняв від штундів — шаленіли набожні тітусі, проклинаючи всіх богів, окрім Ісуса — єдиного пана і Бога, і шкодуючи, що у Вавилоні нема своєї парафії, щоб на грішників наблагати прокляття перед вівтарем.

Стільки підступних запитань, недоброзичливих поглядів обрушилось на Данька та Лук'яна, що брати не добули свята і, не звідавши як слід храмового хмелю, примчали додому, щоб спекатися Даринки. Умовились вибачитися перед нею і спровадити назавше, щоб зразу ж і припинити всілякі пересуди. Але досить було їм відчинити двері й ступити до хати, як одразу спало з них оте навіття Вавилона.

У хаті немов посвітлішало, всі темні закутки зникли, долівка була потинькована і скидана в'яленим зіллям, яке Даринка знайшла в клуні, не стало павутиння, з образів і портретів знято пилюку, а сама винуватиця цього обновлення мила в ночвах косу, запахавши хату любистком. Брати перезирнулись і не посміли сказати їй ані слова. Потім довго стояла перед пожовклим від часу дзеркалом–осколком, вмурованим в стіну, й розчісувала м'яку косу з дивними прозолотками, які викарбувало на її голові чередницьке літо.

Неспокійна ніч настала для всіх, коли в куточку замовк цвіркун, зачувши тривожне людське дихання. Данько, як завжди, постелив собі на землі, для того внісши з клуні великого холодного околота, Лук'ян простелив для себе полотняне ряденце на протопленій лежанці, а Даринку, як і було умовлено напередодні, впрохали зайняти ліжко, переклавши на скриню цілу гору подушок, не бездоганно білих, занадто великих і тому зовсім не придатних під голову — кожна подушка годилася б хіба що для левеня, тому всі й користувалися маленькими ясиками, заношеними, але дуже зручними для голови. Після сутички, яка сталася вранці, ніхто з братів не посмів роздягатися до білизни при світлі. Даринка ж навіть після того, як Лук'ян підійшов до каганця й погасив його, не стала роздягатись — у неї не було доброї сорочки, тихо прилягла на постіль у верхньому одязі, котрим прикривала свою ветху кошулю. І тут Лук'ян згадав, що в скрині залишилося чимало білизни, яка, напевне, прийдеться на Даринку. Мати дбала про білизну, тож не стлівати добру задарма в скрині. Він вичекав, доки Даринка заснула, тоді тихенько зліз із лежанки до брата, аби порадитись із ним, бо той міг бути і проти цього.

— То що — з богом чи як? — запитав пошепки Данько, як тільки Лук'ян приліг біля нього на околоті.

— Ну, чим вона нам, Даньку, заважає?

— А людям? — буркнув Данько.

Ще довго шепотілися на околоті. Лук'ян, так і не сказавши чогось певного, а лише посіявши сумніви, пішов на лежанку. Там зняв окуляри, поклав на карнизику і вже не міг заснути. Сині звабні вогники Даринчиних очей усю ніч палахкотіли над Лук'яном, наче далекі зірки, й випромінювались десь аж у серці.

Після цієї ночі все Даринчине подобалося Лук'янові — її ластовиннячко, знадний пушок над верхньою губою і навіть її басовитий, але по–своєму м'який голос. Адже в жодної дівчини Лук'ян не чув такого дивного голосу.

Наступної ночі, коли брат захропів долі на всі заставки, Лук'ян прошепотів до неї:

— Даринко, ти спиш?

— Не спиться, — стиха відповіла Даринка.

— Я там поклав тобі під подушку свіженьку сорочку.

— Я одягла…

— У скрині ще є сорочки, носи. Вони нам навіщо?

Даринка чепурилась сама, а більше чепурила хату, в якій непомітно ставала господинею. Перетерла закопчену піч, пофарбувала її в жовтогарячий колір, а коминок розписала такими павичами, що обидва брати аж терпли від захоплення. Даринка не крилася, призналась їм, що бачила ті витвори не так уже й далеко звідси — в хаті Мальви Кожушної. Мальва все те вміла робити сама, а Соколюки не ймуть віри, бо ж жоден не побував у Мальвиній хаті. Зінгери неохоче показували хату чужим, і Данько лише зараз подумав про те, що Мальва мала його за чужого.

Розділ другий

Сьогодні до Вавилона добувся на своїх санях–глабцях Клим Синиця. Біля вітряків коні пірнули в сніговину, з якої ледь вибрались. Отченашка, що тепер за вітряного сторожа, вичумлившись із вітряка в кожусі, сказала, що такої лютої зими, як ця, не пам'ятає. До хати Зінгерів дістатись іще важче. Прикидало вуличку в деревії, засипало і подвір'я по самі віконця, вів туди лише манівець, пробитий вже хтозна–ким. Синиця подумав: хтось, проте, не забуває Кожушну. Мав передати старій листа від Мальви, що прийшов на комуну. Мальва скаржиться, що тут, у Вавилоні, Боніфацій перечитує чужі листи. Чудна! У Глинську те з успіхом робить до Боніфація сам начальник пошти, колишній поштмейстер Харитон Гапочка. У того пристрасть до чужих листів уроджена. Стару звичку Гапочки засудив райпартком, але ж той, напевно, не може інакше, хоч і робить це тепер обережніше, витонченіше. Коні з глабцями комунар залишив біля сільради на виконавця Савку, а сам побрів тим первопутком до Кожушних.