Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 63

Розбудив Зосю голос не то на вигоні, не то в подвір'ї. Забула про своїх нічліжців, метнулася з печі до вікна, закладеного до половини загатою. Бабуся і собі зірвалася з полу, зашепотіла молитву супроти всілякої напасті.

Дивно, що б тут робити Раденьким, Матвію Гусаку з двома доньками–перестарками, старому Лободі з хутора? І були тут старі й малі, товпилися купою. Явтух із Прісею, благочестивою, тихою. Кілька невідомих людей на санях, не то з Прицького чи Козова, раніше Зося ніколи не бачила їх.

Уздрівши її у вікні, якийсь парубійко в заячій шапці загаласував, наче йому наступили на мозоль:

— Зося, Зося у вікні!

Там спалахнув регіт, галас, а Зося все ще не могла збагнути, що б те могло означати. Раденькі в однакових рудих кожушках і в шапках решетилівських, а Гусакові дівки вирядилися, наче до свята, — в шовкові хустки, в чобітки сап'янові, в кожушки білі, як сніг.

Павлюкові сини розчинили ворота, і натовп вповзає у подвір'я. І тут Зося збагнула, що сталося щось вельми прикре для неї. Розбудила Рубана, тоді майже силоміць стягла з лави Фабіяна, який не звик вставати о такій порі.

Рубан похапцем взувся, одягся, лише тоді підійшов до вікна.

— Виходь на громаду! — кинули йому передні.

Було щось схоже на бунт, Рубан дістав з–під подушки нагана, поклав до кишені. Ті, надворі, були без зброї, але по їхніх позах, сповнених виклику, по очах з–під насуплених шапок, по всій колотнечі неважко було прочитати, що вони збіглися сюди не з добрими намірами.

«Невже захопили сільраду?» — перше, що подумав Рубан.

Пошукав серед них Савку Чибіса — не було виконавця, напевне, вбили Савку і прийшли сюди по його, Рубанову, душу.

— Як ви гадаєте, чого їм треба тут, Фабіяне?

— Зараз, — сказав Фабіян і виткнувся до вікна.

— Гей, де ви там? Виходьте! Покажіться людям та Господу Богу. Хай побачать, хто править тепер Вавилоном! — То був добре поставлений голос чи не самого Панька Кочубея.

Вже заступили собою й вікна, чого доброго, почнуть сунути в хату.

Зося зняла з печі маленького Боніфація, металася з ним по хаті боса, в сорочці:

— Ой божечку, чого ж їм від нас?..

Фабіян загубив окуляри, а без них він нічого не важив.

А там галасують:

— Виходьте, вершителі! Ми знаємо, що ви тут!

— Ось хто звів зі світу Боніфація! Вони!

Нарешті Фабіян знайшов окуляри, вибрався в сіни, витрусив цапа з коша і, рвучко відчинивши двері, випхав його поперед себе на ґанок. Регіт сколихнув юрбу, цап дивився, сповнений неприхованого презирства до тих, через кого мусив залишити такого вгрітого коша. За цапом вийшов і Фабіян, достоту пом'ятий, усе ж не полишений філософської зверхності над юрбою. Вклонився шанобливо:

— До ваших послуг, добродії. Се я.

— На біса ти нам здався! Ми тебе знаємо, як облупленого.

— Рубана нам!

Фабіян повернув голову в бік сіней, зберігаючи рівновагу в голосі:

— Антоне Івановичу, просять вас.

Рубан вийшов, помітно знічений, розгублений. Натовп загув погрозливо:

— Ось хто силує нас до созу! З рідного поля хоче зігнати!

— До созу ніхто не силує. Се організація добровільна.

— Коли добровільна, то геть від нас! Самі дамо собі раду! Самі!..

— А ні — вивеземо з Вавилона на тачці, як пана Тисевича колись вивезли. Один чорт! — виступив старший Раденький, підбурюваний кимось хитрішим.

— Верніть Панька!

— Панька головою!

— Панька Кабанника! Не хочемо другого Боніфація! Та ще чужого.

— Зосю сюди! Кличте Зосю! Нехай забирається під три чорти разом із Рубаном!

Павлюкові сини кинулися було до ґанку, по Зосю, але Рубан вийняв наган і перегородив їм дорогу.

— Постріляю, гади, не посмієте підняти руку на Зосю. Досить з вас Боніфація.

Павлюки відступили, а юрба притихла, занишкла.

— Ходім, — звернувся Рубан до Фабіяна.

Зійшов із ґанку і рушив крізь натовп. За ним чимчикував Фабіян, що так чи інакше спричинився до всього цього — коли б не вийшов він на Татарські вали в нових чоботях, то Рубан, може, ніколи не опинився б у Зосі. Цап лише зараз прокинувся і крокував гордо — цей полюбляв процесії і загалом намагався не пропускати великих історичних подій. А вже за ним потяглися санні, кінні та піші переслідувачі, не уявляючи ще, куди йдуть.

— Що будемо робити, товаришу Рубан? Од них можна чекати чого завгодно. Вавилон має кров гарячу, коли його розбурхати. В ній і турок, і татарин, і лях — усе є. То не та собі спокійна Україна, як деінде. Тут уже, коли наволоч — то страшна. Очі виколе і не скривиться. Боніфація прибрано в одну мить. Тільки за те, що описав їхнє майно до фантиночки.

— Мене послано сюди не загравати з ними, а боротися, товаришу Хоробрий.

— Факт. Але становище вельми і вельми непевне. Бідноти майже нема. Ті лайдаки гріються собі на лежанках, а за нами бреде страшний Вавилон.

Проходили повз хату Петра Джури. Рузя відгорнула рядно на вікні і на привітання Рубана всміхнулася. Гріло Рубана і те, що Джури не було серед заколотників. Трактора він тримає в хаті, прорубав для нього окремі двері в стіні, спить біля нього, промовляє до нього, ніби до чогось живого. Рузя гадає, що то починається божевілля…

— Є в мене один геніальний план, Антоне Івановичу. Коли Джура погодиться…

— Який план? Як утекти?

— Ні, навпаки. Непомітно зникнути…

— Авжеж. Покличте в когось коня і майніть у комуну. Дайте знати Климу Синиці. Там загін самооборони. Нехай кине сюди. Вже як битись, то битись.