Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 68

Голову не застав у сільраді, то випитав у виконавця, що шапка ще тут, лежить у скрині під двома замками, але він, Савка, не може знати, що з нею збирається чинити Рубан, мабуть, відправить до Глинська, а може, й сам носитиме, як ударить люта зима, поки що ж франтить у ремінному кашкеті, либонь, ще з фронту. Савка Чибіс засміявся при тому, а Бубела підійшов до кованої скрині, не вірилося, що його шапка ще тут, а не в Глинську. Отже, експерти ще не прочитали думок, які криються в його голові. Сказав Чибісу:

— А ти, Савко, не обманюєш мене, старого? Ми колись парубкували з твоїм батьком, потім разом служили у пана Тисевича, твого батька поносили панські коні на смерть, влетіли у прірву, а я, бачиш, загубив шапку, під якою хотів би померти.

Чибіс зовсім розчулився, він не пам'ятав свого батька, і згадка про нього була для Савки дорожча за усе.

— Вона тут, — показав на скриню, — але ключі не в мене. Колись вони були в Боніфація, а тепер їх носить сам Рубан.

Бубела ще якусь мить повагався, поцілував Савку в чоло по–батьківському і вийшов із сільради. Через якісь півгодини він повернувся сюди з Рубаном (на санчатах), Рубан одімкнув скриню, дістав шапку і віддав оторопілому, занишклому Бубелі:

— Не губіть більше, бо так можна і голову згубити.

Бубела пробурмотів щось невтямне, зібгав кашкета з навушниками, посадив собі шапку на сиву голову (коли б не Зося, то, може, й Рубан не віддав би шапку, Зося заголосила, коли побачила всемогутнього Бубелу, який упав на коліна в її хаті). Відкланявся Рубану, відкланявся Савці і поїхав, знову відчувши себе Бубелою. Вже уявляв собі, скільки радості спалахне в очах Парфусі, коли вона побачить на його голові диво–шапку. За Вавилоном зняв її, понюхав із денця. Шапка пахла ще ним, Кіндратом Бубелою, з домішкою пирію — Парфуся мила його голову в пиріях, аби не лисів.

Жодної живої душі не було в степу, тільки місяць шугав у хмарах. І там, на місяці, брат підняв на вила брата за землю. Чи є там своя історія, свої Бубели і Рубани, і чому це пси виють на місяць? Ой, як жалібно, проти чого б це?.. Треба покликати сажотруса Юхима Лаврика, нехай потрусить сажу в лежаках, на хуторі вже давно не трусили сажі, а топлять усі роки соломою, від неї більше сажі, ніж від дров, завтра треба буде послати за Лавриком, щоб не спалити хутір дочасу. А може, десь поблизу ходить вовча зграя? Бубела запалив люльку, з вогнем воно якось безпечніше. Коли все буде гаразд, то цієї зими він заполює кілька вовків, ніхто не мав, либонь, такого мисливського хисту на них, як він. Коли ще в комуні був Соснін, запеклий комуніст і не менш запеклий мисливець, вони частенько зустрічалися з ним у будяках на нічийному степу, той полював на вовків із коня, а Бубела саме купив ці легенькі санчата і полював з них, причому кінь завше відчував сусідство вовків раніше за мисливця. Бубела прикидався замерзлим, навіть заплющував очі, вовки робили круг, другий. Десь на третьому крузі він уже чув шерхіт снігу, кінь починав тремтіти, мов у пропасниці, лише тоді Бубела на санях оживав і робив той єдиний постріл, трофеї від якого потім весь день не давали спокою Сосніну, котрий частенько повертався в комуну без нічого. Власне, тут, на полюванні, вони і познайомились. Бубела хотів було запросити Сосніна на хутір, але, дізнавшись, що він живе в комуні один, без родини (його родина залишилась у Москві), не зробив цього тільки ради Парфусі.

Собаки виють усе відчайдушніше. Один із них, головний сторож Дідон, уже давно на хуторі, цей велетенський пес вогнистого кольору, з вічно червоними від люті очима, визнає тільки Бубелу, навіть Парфуся його остерігається, він бігає на ланцюжку вздовж повіток і сараїв. Два інших — мисливські, Принц і Пальма, він — на зайця, вона — на куріпку, нерівне подружжя, на яке щоосені зазіхають просторікуваті вавилонські собаки, наймиршавіші, і легко одбивають Пальму від Принца. Нащадків од тих незаконних зв'язків Бубела скидає зі скелі в Чебрець, іще сліпих, а Парфуся тим часом обливається слізьми за погублені душі, але Бубела має в тому якесь задоволення, в такий спосіб оберігає хутір од засилля істот непотрібних. Коли б то міг це право поширити на весь Вавилон, то дуже швидко очистив би його від поганих домішків, створив би щось недоторканне і високе.

Бубела сіпонув за віжки. Коник умів ходити в дузі й помчав його до хутора швидше за тіні, що скидалися від хмарок й безшумно перебігали степом кудись у ніч. А коли вирізьбились тополі в інеї, білі й граціозні, Бубела відчув майже фізично, що дещо має на цьому світі, що варто було впасти навколішки перед ненависним Рубаном у хаті Боніфація, в якій він зроду не бував, варто було піти на будь–яке приниження, аби тільки ще бодай одну ніч переспати з Парфусею в своєму неповторно–казковому царстві, де все довкола твоє, навіть іній на тополях.

Щось кольнуло під серцем старого Бубелу, коли санчата зупинились у подвір'ї. Собаки кинулися до хазяїна, заговорили наперебій. Дідон поклав йому на груди велетенські лапи, гримнув на Пальму, яка лащилась біля ніг хазяїна. Віконниці чомусь і досі не зачинені, а в хаті темно — це вразило Бубелу, адже Парфуся над усе боялася пітьми. Коли кінчався гас, Парфуся робила за дня лоєві свічки і спалювала їх у мідному канделябрі з розп'яттям. Запах лою розливався по хаті, Бубела чув його крізь сон, хоча його ніздрі чи то роки, чи то порода закоркували захисним волоссям, яке не сивіло, і, може, тому Бубела його не чіпав.

Не випрягаючи коня, він стрімголов кинувся до хати з найгіршими передчуттями, навпомацки знайшов канделябр із недогарком, запалив його і з тим світильником заметався по кімнатах, а їх було аж п'ять — один час найшло на нього, щороку він прибудовував до хати, хоч жили вони, як і раніше, лише в двох кімнатах. Парфусі в кімнатах не знайшов. Заскочив у комору, зазирнув у велетенські солом'яні коші на борошно з такою пересторогою, наче вона могла сидіти в одному з них. Коші були сплетені туго, надійно, і Бубела тільки зараз помітив, що вони обидва майже порожні, борошна в них лишилося на дні, недаремно ж Парфуся нагадувала йому про питель ще з Покрови, але він так і не вибрався на знаменитий зборівський питель на Південному Бузі, куди їздив один раз на рік, восени, коли спокійна і велика вода. Вже в тому, що він не зібрався до пителю, він, хто думав не одним роком наперед, було щось недобре, невластиве для такого хазяїна. Накрив коші віками, щоб туди не забиралися миші, вийшов у сіни і поліз на горище. Лиш ступив на драбину, йому привидівся вішальник.