Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 72

К оглавлению

— Може, й так…

— То поїдемо, чи що?

— Зараз, Мальво. Дай дійти до пам'яті…

— Оце так переймався? — всміхнулася.

— Ну, що Соколюки без коней? Однаково, що Фабіян без цапа.

— Як він там?

— Живуть. Фабіян домовини теше, а цап никає по світу, винюхує покійничків.

— От без кого не буть Вавилону!

— Звісно, без них який Вавилон…

— А ви ж як? Так і бурлакуєте самі?

— Взяли на зиму Даринку… Все–таки поміч.

— Для Данька чи для тебе?

— Воно ж знаєш як. Данько, напевне, гадає, що для мене, а я гадаю, що для Данька. Ось намисто для неї везу, — і вийняв із пазухи червоний разок, повну пригорщу. Вкинув назад, застебнув комірець вишиваної сорочки. — Пару турманів віддав. Та яких турманів!..

Мальва зблиснула очима, провела ними по Лук'янові й без жодних заздрощів у голосі:

— Любиш?

— Так воно ж як, ти любиш, а тебе можуть і не любити… А в мене ще талану нема такого, як в інших. Щоб примусити… Я, Мальво, невдатний. Тут коні загубив, там можу загубити Даринку… Ну, добре, що це жарт. З кіньми. А коли б насправді? Пропащий я, Мальво, чоловік. Та інший таких турманів за якесь поганеньке намисто зроду б не віддав… А як ти гадаєш, варте це намисто пари турманів?

— Ти прекрасний, Лук'яню. Я твою душу знаю…

— Мати знає, що ти їдеш?

— Я написала. В комуну написала. Не хочу, щоб Вавилон читав мої листи. Як вони там?

— Мати? Брикають. Бачив оце їх. На храмі… Ну да, на храмі. Співали так гарно. Кажуть, останній храм… Ну, мишасті, з богом… Повезете Мальву Кожушну, а куди — не знаю. Куди, Мальво? В комуну чи додому?

— На піч. До мами. Душу обігріти… — засміялася Мальва.

— А Клим Іванович як?

— Приїде… А ні — не пропаду. Комуну засную у Вавилоні. Пішов би в мою комуну?

— Вйо! — погарячив коней.

— Клим Іванович буває в моїх?

— А тож як. Дрівець підкине, іще чого.

— А Тесля тут? У Глинську?

— Тож де йому іще бути, Теслі? Де райпартком, там і Тесля. Хіба в Костромі не так?

— У Костромі неспокійно. Там уже колективізація йде повним ходом. Усі партійні на селах. Банди, заворушення куркульські. Сосніна нашого тяжко поранили. Лежить у Костромі. І нас усіх розіслано по місцях. З України багато. З Ксаверівської комуни, з Ружинської. Теж жінки. В одній кімнаті жили. Одна хоробра жінка з Ружина, Марія Чемера. Комуністка. Ти ще не знаєш, Лук'яню, які бувають чудові люди. Колись поїду до неї. А то сидиш у цім Вавилоні і світа не бачиш, а світ, Лук'яню, такий, що не описати і не уявити нам. Гряде щось велике, таке, що ми ще й не знаємо, що воно…

Зривалося на віхолу. Ярмарок спорожнів. Чи то ж продав свого красеня старий Бубела, і як же тепер буде цілий Вавилон без єдиного бугая? Тюрма теж була порожня — жодного вогника не видно за ґратами.

«Невже жодного в'язня нема в тюрмі? — подумав Лук'ян. — Ні, певно, економлять гас».

Глинськ пах солом'яними димами. На лавці Моні Чечевичного вже піднято залізні жалюзі — на вікнах і на дверях. Через Мальву Лук'ян так і не встиг розпитати, що то воно діється у Глинську, не встиг розпити пів–ока на санях та закусити мороженим салом, яке везе в кошику. І що воно за такий ярмарок, на якому всі намагалися спродатись? Якесь дивне почуття охопило його, коли вони вибралися із Глинська й наздогнали Бубелині сани, за котрими тягся на цепку бугай. Вони легко обігнали Бубелу, він видався Лук'янові самотнім і навіть помітно розгубленим, — залишили його, гайнули вперед.

За Глинськом вітрам вільно, вони обтрусили іній з верб, змели дороги, сам місяць ніби зігнали із неба й заволокли його хмарами чорними, чорнішими, ніж кінські гриви. Зривалася буряниця, і Лук'ян мимоволі згадав про Бубелу, йому ж, либонь, доведеться ще з одною змагатися, страшнішою. Чи то вийде з неї живий? А тут сам, здається, збився з дороги, еге ж, таки збився. Коні почали долати згарячу високі замети, аж поки не зупинив їх, став оглядати безлике поле. Вітер бив з самого початку в лівий бік. А чи ж у лівий? Тож нехай б'є його так і далі. Поїхав і невдовзі опинився в якихось нетрях та байраках. Починався блуд. А все через Мальву. Попрохала зупинитися посеред поля. Зійшла з саней, ще й засміялася. У Костромі привчилася носити штани взимку, така незручність — чорті–що для жінки! — Лук'ян і собі посміхнувся, а як вибралась знову на сани, запитав з оторопу:

— А куди ж нам тепер?

— Прямо, Лук'яню, прямо…

Лиш на світанку добулися до Вавилона. Врятувало їх оте пів–ока та морожене сало — отож неспроста селяни щось та беруть у дорогу.

Вранці, коли вщухло на білому світі, коні привели на хутір сірого бугая, прив'язаного до саней, а в санях — Бубелу. Він сидів, тримав у руках віжки, з білого інею жорстоко дивилися очі, востаннє дивилися на хутір і на Парфусю, що вибігла його зустрічати. Вона поторсала його, але він навіть не повів бровою, так і залишився сидіти, кістляво–холодний. Відв'язала бугая, випрягла коні, спровадила все до хліва, а сама побігла у Вавилон. Чула, як на хуторі вили собаки, і їй ставало страшно від думки, що вони виють на свого хазяїна, якого вона сама не змогла внести до хати. Першого розбудила Фабіяна, їхнього найближчого сусіда. Він спав на верстаку, прикрившись чумаркою, тоді як цап розлігся на лежанці, забравшись на неї через піл. Лежанка нетоплена, холодна, але в цапа, напевне, було про неї інше уявлення.

Бубелу поховали наступного дня поруч із Боніфацієм.

Парфена боялась і благала Фабіяна не залишати її саму хоча б до дев'яти днів. Він спав у світлиці, на білих подушках, як великий пан, Парфуся ж вигрівалася на печі (вона застудилась на похороні). Цап спав у сінях разом із лягавими. Йому, певно, було дуже цікаво, про що гомонять Парфена та Фабіян, сторожко дослухався до згуків у хаті, але чогось істотного так і не відзначив для себе. Цап не звик до спання в сінях, і після дев'яти днів собачого життя охоче йшов додому разом із хазяїном. А Парфуся нарядилася празниково, запрягла жеребця в сани–одно–кінки і помчала у Вавилон. То був чи не перший її візит за всі роки.