Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 79

Чекали народу, а ще чекали на батюшку. З тих пір, як у Вавилоні спалено церкву й помер отець Сошка, батюшок привозять з інших парафій. Цього разу домовлено глинського батюшку, за ним послали одного із Скоромних, либонь, старшого, у нього прудкіші коні. От і чекали на отця Селівантія, котрий мав освятити воду, взяти за те червінця та на свіжих конях податися до рідного храму, бо й там Йордань.

Люд плив до ставу кількома рукавами. Несли з собою печене й варене, несли горілку в суліях, аби тут спорожнити їх і наповнити святою водою, яку триматимуть до наступної Йордані.

Філософ любив це свято за щедрість селянську, а цап за пальбу та за ігрища, які починалися одразу ж після свячення води. Під цей шумок він чудово полуднував кутею та іншими делікатесами, які потім снилися йому багато днів, коли він жив напроголодь. Опинившись біля хреста, Фабіян одпустив цапа, і той зразу ж подався до стрільців, які зустріли його вельми підозріливо. Диво неймовірне, адже більшість із них не далі як цієї ночі бачили цапа вбитого під вітряком. А Соколюк аж отетерів од такої зустрічі, ще б пак, цап упізнав його й дивився на Данька з явно підвищеною цікавістю. Данько сплюнув, одійшов убік, напевне, хотів загубитися в натовпі, але цап рушив слідком за ним під регіт стрільців. Тоді Данько зупинився, зняв рушницю й замірився на цапа прикладом:

— Чого ти?

Цап опустив очі долу, поник, йому не хотілося вмирати вдруге, причому сьогодні, в такий благодатний день, він облишив Соколюка й подався до молодиць, щоб упиватися пахощами куті в полив'яних макітерках. Поміж молодиць виявилося чимало затяжілих, вони відразу нагадали про себе, і цап мусив податися до іншого гурту — до богомільних вавилонських бабусь, які вже давно намагалися навернути цапа в свою віру, бо при його появі завше хрестились і шепотіли молитву: «Господи, укроти диявола, пошли душі нашій мир і спокій…» Саме тут цап і залишився до початку Йордані, в міру побожний та урочистий.

Старший Павлюк запалив ґнота в саморобній гарматі. Страшний вибух сколихнув небо над Йорданню. Вавилонські бабусі впали навколішки й перехрестилися. До хреста підійшли стрільці, стали тісною шеренгою й по команді Петра Джури пальнули в небо раз, і вдруге, і втретє. Тієї ж хвилини їм озвалися у Прицькому, Козові, Дахнівці, а тим селам озвалися іще села, мабуть, дійшло до самого Глинська, розкотилася луна на все верхнє Побужжя. Бабусі плакали на радощах, а молодиці кричали нашим і тамтешнім стрільцям:

— Слався! Слався!..

Дим стояв над Йорданню кілька хвилин, а коли він піднявся й відкрив натовп, то люди побачили, що до хреста когось ведуть зв'язаного, у самій сорочці, в галіфе, чорний чуб колихався на голові від твердої ходи.

— Рубан, Рубан!.. — прокотилося по натовпу.

Його вели Скоромні, обидва з рушницями напоготові, отже, за батюшкою послано когось іншого, а може, й нікого не послано. За кілька кроків від конвою бігла Зося з маленьким Боніфацієм на руках, сповитим у хустину, сама в чобітках на босоніж, у курташку, розхристана, з косою до самих колін. Коли Скоромні прийшли, Зося саме топила піч, вони схопили Рубана в ліжку, забрали наган з–під подушки, зв'язали бранця й повели на став, хоч сказали, що ведуть його в сільраду, бо такий наказ одержано з Глинська, а вони лише виконують волю громади.

Тепер Рубан бачив, що його ошукано, що ніякого наказу про арешт не могло бути, а ще коли почалася пальба в навколишніх селах після вавилонського залпу, то збагнув: діється щось супроти влади.

— Що це — бунт? — запитав, коли його підвели до хреста і поставили обличчям до стрільців.

Стрільці переглянулися, ніхто не зважувався відповісти йому прямо, і він наказав Скоромним, які завше слугували громаді, хоча й не завше знали, в ім'я чого:

— Розв'яжіть мене, я не втечу.

Петро Джура кивнув головою, і вони з радістю звільнили Рубана від мотузки, яку старший Скоромний, Ничипір, тримав у руці й не знав, що з нею робити.

Рубан забрав з чола чорного чуба, склав посинілі руки на грудях:

— Я питаю: що це — бунт чи якісь дурні витівки?..

У відповідь Петро Джура подав знак знову палити в небо, і після кількох залпів відгукнулося тим самим у ближніх селах. Лише в Семиводах, де комуна Клима Синиці, не озивалися на позивні Вавилона, певне, саме це й засмутило Джуру. Але його майже силоміць випхнули на поміст, на якому мав правити батюшка свою службу. Джура, розгублений і непевний, шукав першого слова, а коли знайшов його, то вуста злиплися, і він промовив майже пошепки:

— Дорога громадо! Люди добрі!

— Що він там говорить? — діставали вуха з–під хусток бабусі.

— Голосніше! — почулося в натовпі.

— Я ж і кажу, що мали ми землю і волю, а тепер її хочуть одібрати від нас такі, як мій друг Рубан…

— Не дамо! — загорланив Созон Лобода.

— Ви чуєте, як нам озиваються з усіх усюд?.. — вихопився Павлюк.

— Мій друг… — знову за своє Джура.

— Плювать мені на таких друзів, як ти, Джуро! — випалив Рубан і сам пішов до крижаного помосту.

Джура знову загубився на слові, а поки силкувався щось відповісти Рубану, а стрільці плювалися спересердя собі під ноги, бачачи, якого недоріку вони вибрали на оратора, Фабіян зіпхнув його і сам опинився на помості.

— Окуляри, окуляри! — почулося з натовпу, який почав ділитися на гурти: більший гурт був проти заводіїв бунту, менший, переважно жінки та діти заможних вавилонян, — за них.

Добра господиня, знаючи природжену сліпоту Левка Хороброго, принесла йому на Йордань окуляри, які він загубив учора в неї в хаті; сьогодні вона топила піч, знайшла їх у соломі, і тепер золоті окуляри передавали з рук на руки, аж поки ті потрапили до хазяїна. Без них він був нічим на помості, а з ними одразу відчув себе філософом, володарем цієї розбурханої юрби, яка притихла й остаточно була скорена, коли ще й цап вискочив на поміст, на диво по–молодечому, і став поруч зі своїм хазяїном.