Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 82

Разом, ніби по команді, викрокували з стрілецького гурту Скоромні, батько і два сини, що привели сюди Рубана, стали стіною між стрільцями і тими, що на хресті. Скоромний–батько сказав стрільцям:

— Зброю на лід! Ми мирно з'ясуємо наші справи, — і перший поклав на лід Рубанового нагана. Сини те саме зробили з рушницями, якими були озброєні цієї ночі у вітряках. Так і не знали до пуття, чиї вони, ті рушниці, й до цієї хвилини навіть хизувалися ними. Але у них все підкорено одному ритму, одному духові. Сини чекали, що накаже їм батько. Вони стояли грізні й невблаганні, готові битися з цілим Вавилоном самі, недаремно ж бо козаки Скоромні, з яких вони ведуть свій рід, складали колись «грізну сотню» в Івана Богуна. У Брацлаві й досі є ціла вулиця Скоромних, сюди ж забився один лише рід, що був колись за вавилонську сторожу. Однак битися зі стрільцями Скоромний вагався, ще мав надію, що все обійдеться так, мирно. Старий Павлюк, перебравши вожацтво, сказав їм:

— Скоромні. Дорога кожна хвилина… Або ми, або вони. Інші вже пішли на Глинськ. А ми тут панькаємось з вами. З ким ви, врешті–решт?!

Скоромний показав на лід:

— Покладіть зброю, тоді я скажу своє слово…

— Не треба крові! Не треба! — закричали жінки.

Десь позаду метався Явтушок: «З ким? За кого? Хто переможе?» І то вічно таке. Вічне метання від слабкішого до сильнішого. Все йому вертілося на думці: «З ким Скоромні, з тим і перемога». Коли Скоромні привели Рубана, Явтушок відразу ж примкнув до стрільців, а зараз, коли Скоромні завагались, завагався й він. Вони так гарно стоять, що якби не страх в животі, то й собі став би до них. Либонь, за все життя іще не мав такого вагання — хтось ніби велетенським колієм розколов його особу навпіл з голови до ніг, коли стрільці перезарядили й замкнули рушниці після отого страхітливо–тихого «приготуйсь!». «Невже палитимуть по Скоромних?» — з жахом подумав Явтушок. І лише тепер він в душі порадів, що в його холодному одороблі, яке вдосвіта вийняв з ковбашки, не було жодного патрона, хоч досі він дуже побивався з того й почував себе неповноцінним на Йордані, бачачи, як добре озброєні інші.

Скоромний щось недобре помітив в очах Павлюка, зиркнув на синів, мабуть, сказав тим своїм бистрим поглядом: «Будемо битись». Павлюк наче зачув ту його перемовку з синами, просичав осатаніло: «Зрадник», — і вистрілив у Скоромного. Той ще встиг кинути синам: «Хлопці!» — й голіруч пішов на стрільців. Данько добив його з інкрустованої тулки, з якої Бубела колись валив вовків. Сини збили з ніг Павлюка, не дали Данькові перезарядити рушницю, поваливши і його на лід. Облишивши гармату, кинулися в навкулачний бій Павлюкові сини, розчищаючи собі дорогу до батька. Явтушок забігав зі своїм одороблом, не знаючи, кого бити, а кого щадити. Рубан і Лук'ян позривали пов'язки з очей та, не роздумуючи і миті, кинулись у самий вир бійки. За ними пішли на стрільців і Безкоровайні, заходилися місити чобітьми Павлюка, з яким мали, напевне, якісь старі рахунки. «Дітки!» — заблагав Павлюк, і три сини, облишивши Скоромних, кинулись разом виручати батька. Явтушок зопалу огрів по тімені Панька Кочубея, і той пластом упав на лід, виронивши з рук дволезого ножа. Явтушок сплутав Кабанника з кимось іншим і тепер намагався подати йому руку допомоги. Але ж Кочубеїха бачила те все, добігла сюди з макітеркою з жіночого гурту й посадовила макітерку Явтушкові на голову. «Ух!» — скрикнув Явтушок, облитий холодною кутею, й ошаліло заметався з макітеркою на голові. Раденькі тим часом піймали Рубана й, викрутивши йому руки, повели на хрест.

— Рушницю мені! — знову нагадав про себе Павлюк, підтримуваний синами. Созон Лобода орудував прикладом, тим способом звалив на лід обох Безкоровайних, тепер намагався подати Павлюкові свою берданку, перевагу якої відчули всі у цім бою (приклад у неї безвідмовний), але припізнився. В діло встряли жінки, у стрільців полетіли миски, сулії з горілкою, макітерки з кутею і навіть горнята з гарячою печенею, яка обпікала тих заповзятців, мов гаряча смола. Один такий горщечок влучив у Павлюка, і з його вожацтвом на якусь мить, здається, було покінчено, з чого негайно скористався Фабіян на хресті. Закидані «дарами» Йордані й почасти розметані Скоромними та Безкоровайними, стрільці втратили всі ознаки організації й справляли жалюгідне враження, до того ж Рубан вирвався від Раденьких перед самим хрестом і тепер борюкався з ними на льоду, валячи з ніг то одного, то другого.

— Жінки, холера б вас узяла! Рятуйте чоловіків! За мною!

Хруснуло разом кілька хрестиків із йорданської «сторожі», найхоробріші підхопили їх обіруч і посунули на стрільців. Вела Даринка з високо занесеним хрестом, то озвалося у ній батькове: так Журавка колись водив у бій пастухів. Данько душив Лук'яна, то вона полетіла туди й обрушила свого хреста Данькові на голову. Зося, поклавши Боніфація на лід, орлицею налетіла на Раденьких, що здолали Рубана і тепер били його носаками, топталися по живому. Пріся даремно силкувалася доп'ясти до рук Явтушка, який втікав від неї, не бажав піддатися жінці, бо й досі не знав, хто ж все–таки візьме гору на Йордані, й над усе боявся програти на тому. Схоплений за полу, він усе ж вирвався від неї, кинув нетямущій жінці: «Дурна! Ще нічого не видно!»

Бачачи, що їхніх б'ють, кинулася в саму колотнечу горда Парфена, а з нею — Гусакові дівки в білих кожушках, обидві Раденькі, Кочубеїха, що встигла винести з поля бою славного Кочубея, Созонова Текля з хутора, одне слово, всі, що прагли перемоги над Вавилоном. Даремно старий Павлюк намагався знову опанувати становище, відновити своє вожацтво над обезумілим натовпом. Все змішалося, збурилось, підводилось і знову падало на лід. Одних місили чобітьми, інших, хто ще чинив опір, хапали разом і валили на лід, а рушниці трощили, розбивали на друзки. Розметавши стрільців, жінки звелися між собою, волочили одні одних за коси, верещали, благали, проклинали. Аж раптом божевільний сміх упав на те все десь згори, наче сам Бог розреготався на небі з вавилонського стовпотворіння…