Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 93

Ті родинні мандрівки стали рідшими, а згодом і зовсім припинилися, коли двір наш спорожнів після смерті Андріяна, притих, як притихають двори після пожежі, і лише побитий паровик, якого Валахи захопили в економії вже калікою, нагадував нам, що тут лаштувались вершити діла великі й, може, не вельми чесні. Навколо паровика й досі не росла трава, колись випалена пролитою нафтою, але я не раз бачив батька перед тим паровиком замріяного й здогадувався про таємний перебіг його думок.

Перш ніж прийти в це подвір'я і залишитися тут назавше, батько служив у продзагоні, «викачував» хліб для голодних Поволжя та сіно для Першої Кінної, закохався в юну господиню цього сирітського гнізда, відійшов од революції, після землеустрою схопився за землю, привозив якогось механіка до розбитого паровика, частенько оглядав руїни старого замчища, порослі деревієм та кропивою, картав хитрих Замойських, які хотіли зіпхнути ці руїни нашому дідові в переддень революції. А тим часом батько і сам за перші гроші, виручені від землі, купив кірата, за який мало не попав у куркулі. Врятував батька Рубан, котрий збагнув, що той привод із хрестовиною не можна вважати машиною, оскільки він без двигуна і тому не є засобом для збагачення. За порадою того ж Рубана батько усуспільнив кірата, і наш сліпий Каштан тепер крутив його на колгоспнім дворі, причому один, без погонича, досить тільки було його запрягти вранці, а випрягатись він умів сам, без будь–чиєї допомоги. Таким чином, уперше за все його героїчне життя сліпота стала Каштану у великій пригоді, бо всі зрячі коні не витримували тієї вічної мотанини по колу, голова у них ішла обертом, вони спотикались і падали в знемозі, а Каштан крутив кірата, мовби граючись, ще й катав дітлахів, які вмощувались на хрестовинці рядочком, як горобці.

Свого часу ця немудра машина не на жарт сколихнула селянські уми, коли з'явилася вперше в нашім дворі. На деякий час молодь забула про гойдалку і щонеділі сходилась покататися на кіраті. Це дуже імпонувало батькові, його авторитет одразу зріс в очах вавилонян. На радощах батько діставав із чорного футлярика свою найкоштовнішу річ — старовинний кларнет, дерев'яний, із безліччю мідних клавішів, і під його музику просто–таки тут, на току, біля кірата, починалися танці, що тривали іноді до пізньої ночі. Коли ж мати дорікала батькові за ті гульки, то він говорив, що без них він зовсім розучився б грати на кларнеті, бо музика залишається лише тоді, коли приносить насолоду людям. Батько найбільше подобався мені саме в ці хвилини, з кларнетом, він весь перероджувався, крилатів, ставав натхненно–ніжним і скидався на великого чародія, та, може, найбільше захоплення в мені викликали його пальці — в житті жорсткі, мозолясті, неповороткі, вони сягали нечуваної граціозності на клавішах кларнета. Коли організувався колгосп, батько, побоюючись, що й кларнет доведеться усуспільнити, заховав його десь на горищі й пустив плітку, ніби продав якомусь великому музикантові у Глинську. Принаймні я в це майже повірив, бо вже давно не чув чарівних звуків, а всі наші спроби знайти кларнет потай від батька виявились марними. Нишпорили й на горищі, та замість кларнета ми знайшли там запасні трибки до кірата.

Пізніше, як з'явилося «Запаморочення від успіхів» (стаття Сталіна), в селі жартували, що почалося воно з нашого кірата, принаймні з коней. Батько не полюбляв жартів на такі теми, і коли одної ночі кірата розбили, то батько плакав за ним, як за великим небіжчиком. Батько приніс додому лише одного трибка, чи не найбільшого, з колишнього нашого кірата, і ми потім спускали його з гори по ялиновій алеї. Важкий, він очманіло котився вниз, аж поки не втрапляв в одну з ялин, та тремтіла від страшного удару й скидала нам торішні шишки.

Одної ночі до нас прибіг Явтушок, замалювався на дверях і сказав:

— Я їду в Зелені Млини. А ви? Не думаєте туди?

Десь у коморі без потреби висять п'ювшорки з померклою міддю, а нам згадалося недавнє, і знову якась нез'ясовно трепетна урочистість запанувала в хаті — невже в Зелених Млинах і досі ходять товарні та поштові поїзди, цього разу вже з Азії в Європу, і так само весело, як тоді, кричать паровози під самісінькою хатою (особливо ті поклики незвичайні вночі), і справляють весілля батькового народу з маминим, весілля бундючні, гучні, з переймами, викупами, шаленими бійками і мирами, до яких мій батько був не серед останніх, бо мав уже вавилонський досвід, до якого інші тільки–тільки тяглися у тій Лемківщині.

— Я залишаюся тут… — сказав йому батько. — Ось тільки старшого мого забереш до діда, на молоко з–під корови. Почав кашляти, мабуть, дістав сухот від Андріяна, а в мене корівки, сам знаєш, нема. А потім за ним приїду…

— Як знаєш…

Утеча Явтушка мала відбутися тихо, потаймиру і несподівано для тутешнього люду, тільки Фабіян був посвячений у неї, передусім як філософ, за це йому віддавали хату з усіма скарбами, яких не можна забрати з собою. Отак цей трунар і філософ несподівано став чи не найбагатшою людиною у Вавилоні. Він і справді скидався на магната, доки оглядав цей занепалий Явтухів маєток, але найдовше милувався грушею, що ось–ось мала спалахнути біло з печалі. Здається, філософ залишився задоволений оглядинами, хоча й сказав Явтушку на прощання:

— Якщо колись ще повернетесь сюди, то я знову переберусь на Татарські вали, в свою хату. Мені однаково, де жити…

Ще б пак. Великі філософи ніколи не зазіхають на чуже і позбавлені почуття заздрості. Але вони мають інший ґандж, якого не врахував Явтушок. Вони не вміють приховувати від людства своїх відкриттів, чим завдають тому неабияких збитків. Ще того ж вечора хмарою посунули до хати родичі, дальші та ближчі, і всі благали Явтушка не йти в чужу сторону, залишитися тут. Що іншого може бути за тридцять п'ять кілометрів? Те саме й там. Коли вже втік із дороги, то краще сидіти тут і чекати, ніж брести з дітками в якісь Зелені Млини…