Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 129

129

Дівчат Липського я не застав, лише на вікні, яке вони завше тримали відчиненим і через яке я подавав молоко, не будячи їх, приліплено записку до шибки: «Усі пішли на зажинки. Галя». То старша донька, яка після смерті Липської була тут за господиню. До неї вже внаджувались парубки, а Липський не хотів цього, ганяв їх довкола довжелезної хати в суботні вечори, а потім сам ішов до клубу, щоб випити там гальбу пива й зіграти в шахи з Лелем Лельковичем. Вікно було причинене, але не защепнуте зсередини. Я поставив на підвіконня молоко, поклав хліб, щільніше зачинив вікно та пішов і собі на зажинки.

Сашко Барть віз туди воду, то і мене взяв на бочку. Цей Сашко був великий вітрогон у школі, всі ми його побоювались, говорив він басом, одне око завше прискалене, висиджував у кожному класі по два–три роки, кілька разів виключали його за розбої, він каявся і знову повертався до рідної alma mater, де без нього було б справді аж надто спокійно і нецікаво. Він був один із тих, від кого Липський боронив Галю.

— Твій Вавилон на північ чи на південь од нас?

— На південь…

— Отож і там зажинки?

— Напевне.

— А Мальву ти знав ще там?

— Знав, чого ж.

— От хто подобається мені. В Зелених Млинах чортма другої такої… Он Лелькович ніяк собі не може дружини знайти. Я був у четвертому, коли він приїхав, уже сім років тут, і все сам та сам. А чому?

— Звідки ж мені знати?

— А тому, що все путнє розібрали Раки, Шпаки, Наждаки, а залишилось чорті–що. Мати каже, що так було тут здавен. Одне покоління аж надто гарних жінок, а друге таких, що коні страхаються. Природа стомлюється і робить різні дурниці отак собі, навмання. А в вас там які? Усі — як Мальва?

— Так саме, як тут. Закон один на всі села.

— А он у польському селі — В'язова Гребля, — так там такі красуні, що збожеволіти можна. А чому? Мало їдять, оцет п'ють і шкіру мастять гусячим салом… Не віриш?.. Овва! Потекло. Ану–бо злізь та забий гарненько чопа.

— А чим?

— Чим іще чопи забивають? Кулаком!

Забили чопа і поїхали на Верхи. Коли вибрались на дах тих Верхів, то мимоволі зупинили коня. Внизу розпростерся білий лан, на якому сотні людей разом згинались, розгинались, бігали, раділи, дивились на сонце, мантачили коси, поскладали шапки на перші полукіпки. Обіч стояли ресорки Липського з білим конем. Мабуть, те саме діється і у Вавилоні.

— Буде питати, де так довго барились, скажеш, що перекинулись. Довелось повертатися до криниці. Чув?

— Скажу…

— Тільки не так мляво, а твердіше… У мене там, біля криниці, голова пішла обертом, але ж він не повірить…

Я зиркнув на його ноги у закасаних до колін холошах. А ще завів балачки про жінок… Я підтвердив, що ми перекинулись, і навіки став другом Сашка Бартя. Як мало витрат для вірності…

Пані тут не було, її ланка жала з іншого краю. Там Лель Лелькович валив жито на стіну. Я бачив з бочка його бриля з чорною стрічкою. Був він третім чи четвертим у ключі. Попереду всіх ішов Журба. І я тут побачив його вперше. То був кремезний рудий чоловік, який не боявся сонця. Підбирала за ним Раїна. Вона мала гарно вив'язану голову, була гнучка, встигала підбирати, в'язати і сміятись. Перш ніж напитись самому, Журба припросив її до відерця. Очі сірі, усміхнені, уста аж бринять від сили, обличчя обвітрене рівно, у вухах срібні сережки. Вона була років на три–чотири старша від Бартя, але трималася з ним як рівня.

— Барть, з чиєї криниці вода?

— З нашої. Ну, з колгоспної…

— А чому майки плавають?

— Питайте Липського, чому він тримає ясеня над криницею. А на ясені майки.

— Ти водовоз, я тебе й питаю. Іди сюди.

Барть підійшов з острахом. Вона схопила його за чуба, пригнула над відром.

— Дивись!..

— Не бачу. Їй–їй, не бачу майок!

Взяла відерце і вихлюпнула воду на Бартя.

— Ха–ха–ха! Наточи чистенької…

Пила вона довго, поволеньки, боялась простуди. А Барть стояв мокрий і посміхався своїм прискаленим оком. «Отаку б йому жіночку, — подумав я. — Вона із Бартя виліпила б, що захотіла». Журба напився, хлюпнув на брусок і заходився мантачити косу. Барть виліз на бочку, поїхав далі, а я ніс за ним повне відерце. Чи є щось прекрасніше, ніж нести студену воду для Пані! Та Лель Лелькович ніколи про це не знатиме. І сама Паня також не знатиме. То загадка, може, рівна тій, яку бачив Валтасар перед кінцем: мене, мене, текел, перес. Та Зелені Млини не мають свого Фабіяна, щоб прочитати той текст.

Розділ шостий

Ніде в світі того не роблять, що роблять лемки, освячуючи перший хліб. Обирають найбільшу піч у Зелених Млинах, запрошують коровайниць, ті випікають велетенський коровай із нового млива, одягають хлопця і дівчину в старовинний національний одяг, покладають їм пшеничні вінки на голови, тоді беруть коровай на рушник і через усе село з музиками несуть до майдану. На майдані процесію зустрічає натовп, перед яким стоїть стіл, застелений білою скатертю. З натовпу виходять найстарший із лемків і найстарша з лемківен, також у старовинних костюмах, приймають коровай від молодих і дарують його народові — покладають на стіл. Старий говорить якісь високі слова про хліб, про одвічне благо мати його сьогодні та повсякчас, про щастя сіяти та збирати його, про землю, яка ні до чого не здатна без людської любові та без наших рук. Тоді бере ножа і, доки музики грають «Твій день настав», лемки підходять до столу породинно, і кожна з родин отримує свою частку короваю, до числа їдців. Вільно той шматок поділити і з'їсти тут же таки, а вільно однести додому й причаститися новим хлібом у родинному колі, після чого дозволено всім учиняти хліб з нового врожаю. І ніхто із лемків не сміє обійти цього ритуалу першого хліба, якщо не хоче накликати біди на себе й на Зелені Млини. Кажуть, свого часу навіть Михей Гордина боявся переступити його і приходив брати з рук старця свою долю нарівні з усіма. І ще кажуть, що ніхто не годен був спекти такого казкового короваю, як Тихін та Одарка. Вони виліплювали на ньому богів і дияволів, щоб задобрити тих і других. Начебто богів ліпив Тихін, а дияволів — Одарка, за що їм і припадало щоразу рогате бісеня, від якого всі відмовлялися. Цього разу воно припало мені. «Не бійся, — втішила мене Мальва. — По–чиєму жити, по–такому й вити». Підбадьорений нею, я з'їв бісеня залюбки, чим розсмішив лемків і став ще більшим другом Сашка Бартя. Він потім признався, що в минулі свята бісеня припало йому. І втішив мене, що бісеня діє лише в Зелених Млинах, а на великий Вавилон його сила не поширюється. По тому, як Сашко Барть мислив і говорив, я міркував собі, що з мого нового друга може вийти колись лемківський Фабіян, бо ж великі філософи чи й не починаються з бісеняти на короваях…

129