Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 130

130

Лемки і досі називають млин Гординою й неодмінно кажуть: «Іду до Гордини». Правління колгоспу вони називають Аристархом. «Звідки?» — запитаєте лемка. «Від Аристарха», — відповість вам, хоч самого Аристарха він у вічі сьогодні не бачив! Колгоспну січкарню вони лише доти називали січкарнею, доки та не відтяла руку Прощо, а звідтоді січкарня — це вже для них Проць (до речі, Хома Проць помер від того випадку). От і кажуть тепер про січкарню: «Проць сьогодні як найнявся». Про свою дитину батько може сказати: «Закінчить Леля Лельковича, та й годі!» Тобто лемко тим хоче сказати, що не має наміру вчити свого лобуряку далі. Коли ж прибула в колгосп молотарка МО–900 і лемки побачили, на що вона вдатна, то за її роботящість та невситимість одразу й охрестили машину Яремою Кривим. «Мене поставили на все літо до Яреми Кривого», — пожаліється лемко лемкові, а тим більше сказано, аніж — призначили до молотарки. Так само, як «іду до млина» — це просто нічого, щось вельми нейтральне, а ось «іду до Гордини» — тут і згадка про колишнє, про те, що «Гордина» неодмінно зажадає мірчук за мливо; і безліч інших відтінків та підтекстів, без яких лемко став би щонайменше просторікуватим, якби не користався ними.

Отож «Ярему Кривого» Аристарх погодився надати школі лише на одну ніч, і то для жита, яке ціпами молотити важко, та Лель Лелькович знав, що коли вже молотарка опиниться на шкільному току, то зав'язне вона там надовше. І ось цей великий трудівник — «Ярема Кривий», припнутий до трактора, запилений і натруджений, одного надвечір'я одділився від велетенської скирти, яку вивергав за який тиждень на житнищі, й повільно посунув до села в бік школи. Попереду трактора поважно їхав на коні Лель Лелькович, показуючи дорогу, на крилі трактора сиділа Мальва, поки що єдина барабанщиця в Зелених Млинах (навчилася того ще в комуні). Ми галасливою веселою юрбою бігли за «Яремою Кривим», а спритніші навіть видерлися на нього й сиділи там тихо, щоб їх не вгледів Лель Лелькович. Сам же справжній Ярема Кривий чекав на цю процесію біля воріт школи, міряючи на око, пройде «він» крізь ворота чи ні? Наш сторож і завгосп неабияк пишався з того, що таку гарну і дорогу річ названо його іменем. Це вже безсмертя, а безсмертя для лемка — то дещо більше і за життя. Ярема Кривий шкутильгав на праву ногу, озуту у велетенський чобіт, на кілька номерів більший за лівий. Досі шкільний хліб з усіх тринадцяти гектарів він обмолочував ціпом. Молотьбу починав після Спаса і з невеличкими перервами на свята, яких дотримувався найпунктуальніше, продовжував аж до Великодня, щодень нагадуючи школі, на кому та тримається. Він був і сторожем, і завгоспом, і кучером, і конюхом — усим, ким доводиться бувати такій особі при школі. Та несправедливо було б сказати, що він був просто роботящою людиною для блага інших, для школи. Такі ще мають день при дні працювати в поті чола, щоб прогодувати самих себе. Ярема завиграшки з'їдав решето найдавніших груш зі шкільного саду, так званих терпких панянок, завезених із Лемківщини свого часу. За одним подихом він випивав полив'яний глек кисляку, після чого обтирав руді вуса й роззирався, чи нема напохваті другого. В інші часи, виходячи з посту, якого суворо дотримувався, він з'їдав одразу ціле плічко, орудуючи при тому невеличким складаним ножиком, від шинки залишалася на таці лише кістка, оброблена бездоганно. Але ж і такої смачної шинки ніхто в Зелених Млинах не вмів готувати, як він. А славного тиврівського пива у спекотний день міг випити тридцять шість гальб підряд, ні з ким не закладаючись і навіть не надаючи значення цьому «подвигу», а лише маючи це за досить помітну мірку вгамування спраги. Він умів і полюбляв поїсти, зате на шкільних балах, на весіллях та інших оказіях був стриманий і ґречний, як рідко хто, й при потребі міг вдовольнитись і самою росинкою. Він належав до тих «машин», де кількість пального цілком відповідала «кількості» витрачуваної енергії. Гарно поснідавши, він за кілька годин викорчовував пня старої груші, на що іншому довелося б потратити кілька днів. Ну, а вже доброти його, то й не зміряти. Її з лишком стачало на всю школу та ще осібно на Леля Лельковича, якого вважав особою як ніжною, так і великою.

Директор займав у будинку школи дві великі кімнати з окремим парадним ходом, то Ярема прибирав їх, топив грубки, заправляв постіль, регулярно провітрював одежу директора, щоб її не поїла міль, прав, крохмалив і прасував його сорочки, сам варив ваксу для чобіт і сам чистив директорові чоботи, ставлячи їх на ніч біля постелі директора, прочувши колись від нього ж, що римський імператор Август також на ніч ставив взуття напохваті, коло ліжка. Коли ж восени між селом і школою утворювалась велетенська калюжа, яку не обійти, то Ярема (коли не було свідків) залюбки переносив Леля Лельковича через цю калюжу на руках, і директор появлявся у клубі в таких наглянцьованих чобітках, ніби він у них перелітав через калюжу.

Заслуги Яреми перед школою були такі очевидні й незаперечні, що у відсутність Леля Лельковича він ставав для школи другим за значенням авторитетом після Кирила Лукича, учнем якого сам колись був. Недарма Аристарх казав, що йому б таких десять їдців, як Ярема Кривий, і Зелені Млини й горя б не знали (йшлося, певна річ, про роботящість Яреми). Аристарх усіляко переманював Ярему в колгосп, та так вони ні на чому й не зійшлися. Якби зійшлися, то хто ж тоді переносив би Леля Лельковича через калюжу? Дрібниця начебто, але для Яреми і те важило, він мав Леля Лельковича ніби за сина, оскільки власних дітей не зазнав. Його дружина померла вельми рано, від перших пологів, звали її Лепестиною, була то, кажуть, невеличка з себе жіночка, він легко переносив її баранцем через ту саму калюжу, через яку нині переносить Леля Лельковича. Тепер над Лепестиною стоїть високий дубовий хрест, якого кожні проводи (день поминання померлих) Ярема пов'язує новим рушником, його сам і вишиває взимку старовинним лемківським узором. Поруч із великим ледь прозирає з трави маленький хрестик для ненародженого. Вдруге Ярема не одружувався, після Лепестини у шкільній сторожці жодна жіноча нога не ступала навіть тоді, коли Ярема був іще достоту молодим і не безнадійним вдовиком. Зараз він бідкався не про свою долю, а про одруження Леля Лельковича. Він гадав, що директорам ніби й непристойно так довго воджатися із своєю долею. Кожна нова жінка, яка викликала бодай найменше захоплення у Леля Лельковича, відразу ж ставала предметом доскіпливого Яреминого розгляду на предмет одруження, а не якихось там легковажних зв'язків директора, і Ярема з виглядом пророка втручався у справу такою собі безневинною мовою: «Не підходить вона для нашої школи». Так він допоміг Лелю Лельковичу спекатись Галі Неклюдової, війкуватої дружини головного інженера заводу, яка приїздила на дамському велосипеді в Зелені Млини і вигойдувалась у гамаку, доки Лель Лелькович навчав дітей древньої історії. Сторож користався при тому такою логікою: «Якщо вона їздить від чоловіка до вас, то так вона їздитиме й від вас до іншого». Окрім того, Ярема як завгосп мав іще дбати про нормальні стосунки з заводом, де діставав жом та мелясу для шкільного підсобного господарства. Застерігав Ярема Леля Лельковича і від Пані, маючи на увазі її класове походження і те, що Микола Рак цієї красуні не віддасть по–доброму, а битись за неї Лелю Лельковичу не випадало з усіх міркувань, а найперше з міркувань суто етичних. Про неї кинуто було ту саму фразу іще минулої осені, коли Ярема переносив Леля Лельковича через калюжі на буряковий бал.

130