Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 161

161

Агент пестив руки об еластичні й граціозні обгинки, жоднісінького сучка не подибував, ніде жоднісінького шершавого місця, стояв вражений, зачарований.

— Ні, ви таки геній, Фабіяне. Витворити отаке з простої ліщини! Для самої столиці… Паліть хату! Завтра ж паліть… — Він затнувся. — Тільки як же крісло?

Фабіян засміявся, виштовхав Явтушка з хати. В сінях стояла ліщина для нових крісел–гойдалок, в'яла собі поступово, окорована вже, сталка в сталку, бучечок в бучечок. Вже в сінях Явтушок збагнув, що Фабіян і не збирався палити хату — чи не однаково йому, в якій хаті творити ті крилаті крісла? В одному з них, іще не зробленому для нього, вже подумки політав і Явтушок.

Після Явтушка запросив на оглядини крісла Варивона і Лук'яна Соколюка. Варивон для такої оказії пообіцяв дістати натурального лаку, був у захопленні від крісла, согрішив, політав навіть — літав легко, самі кості та шкіра. Лук'ян побоявся, певна річ. Потім прибув Клим Синиця, нині замполіт Глинської МТС, чоловік не маленький в районі, крісло сподобалось і йому, але ще мав прибути Валігуров, нині перший у Глинську, Маркіян Севастянович, ще як він оцінить. Крісло було вже у лаку, Валігуров не міг очей відвести од нього, торкав десницею й одним лише пальчиком, сісти ж не відважився, як його Фабіян не припрошував.

…Невдовзі на райком надійшов лист з подякою за дарунок. Отже, крісло сподобалось, і хай його творець був невіддячений сповна, а може, й забутий, то Фабіян поклав собі залишити той витвір в єдиному екземплярі, хоча й знав, що невіддячені таланти згасають.

Розділ п'ятий

Пріся заліпила перші вареники з вишнями, а Явтушок загодя, щоб підправити свій авторитет страхового агента, який на той час помітно підупав в очах Вавилона, запросив на вареники вавилонський актив, буцімто так, без будь–якої причини, а просто тому, що наспіла вишня. Гості повсідалися під грушею кружка, як і годиться до вареників. Явтушок поставив глек із сметаною (глек був холодний, з погрібця, то відразу ж запітнів), розіслав рушника, висипав на нього гору ложок грушевих, новеньких ще, ані тобі щербиночки на жодній, а мисок полив'яних також наставив відповідно до кількості персон. Посміхався собі самим нутром — як–не–як, а починає жити наш Вавилон по–справжньому. І взуті, й одягнені, й ситі, горища від хліба тріщать, з колгоспної комори пшениці не вибирають, кабанців душать, пшеничку петлюють на водяних млинах, і цього літа знову такий врожай спіє довкруж Вавилона, що зроду такого не було. А то все Варивон Ткачук — великий господар, що дбає про всіх вавилонян. Явтушок вибіг зустрічати його до воріт і привів на підгрушшя мало не за руку, хоч раніше й остерігався його сухотної руки. Перед іншими не так запобігав, хоч були то здебільшого його клієнти, себто ті, хто застрахував своє життя добровільно, і також люди впливові, як з погляду страхового агентства. Крім одного та другого голови (Лук'ян з Даринкою перебралися сюди через тин), були тут і Валахи, і обидва Павлюки з дружинами (третій, Роман, був у сварах з Явтушком, то не прийшов і цього разу); зате і Рузя Джура тут, і Настя Опішна, фільонщиця, сестра Клавдії Опішної, досі вже чи не генеральші, бо ж і разу не навідалась до Вавилона після маневрів; і Зося Рубанова надійшла — вона все не втрачає надії запанувати вдовим Варивоном Ткачуком, напевне, вже дуже праглося їй ще раз у житті побути головихою. І, певна річ, Фабіян, — які ж бо учти можуть обійтися без нього?

Вже пливе під грушу перша макітерка знаменитих вавилонських вареників з білого борошна та з простої вишні, й саме з простої, вареники з лутовки — то вже зовсім не те. «Частуйтеся, — припрошує Пріся. — У мене ще наліплено аж три ситечка». Перед тим, як потрапити до окропу, вареники мають відлежатись на ситі, тоді вони розкиплять, не попливуть, а кожен буде сам по собі, так і проситиметься з макітерки до гостя. Тут безліч тайн, і не кожна вавилонська господиня зугарна впоратися з цим вишуканим мистецтвом. І хоч вареники з вишнями вважаються у Вавилоні «тверезими», але ж нині неділя, то було дещо припасене і до вареників. Гарно вони сиділи собі, й гарно зав'язалась у них розмова, спершу начебто й ні про що, аж доки Зося не збовкнула:

— А хто з вас знає, як починаються війни?

— Що–що? — витріщився на неї Варивон, який досі тихо милувався собі лініями її засмаглих ніг.

— Ну, війни як починаються? — знітилася Зося.

— Великі чи малі? — запитав Фабіян.

— Я сьогодні всю ніч не спала. Таке щось наснилося мені. Мій Антоша і ви всі. Начебто ховаєте мене. А я на своєму похороні жива і все бачу. І чую вас, ну так, наче зараз. Варивон промову про мене говорить, про мою ланку. Перша прорвала, перша провірила буряки, а я ж то знаю, що перша Рузина ланка, не моя, знаю, а нічого не можу сказати. Тоді прокинулася, встала, виходжу з хати, ледь–ледь зацвіло небо над Вавилоном, краса така, що жити сто літ… Аж десь від Семивод — гу–гу–гу–гу! Високо у небі. Прогуло на Прицьке і за Прицьке… Хіба ніхто з вас не чув?

Тут Пріся знову з макітеркою:

— Я чула. Саме вийшла до вітру…

— Хто там тебе питає, чого ти вийшла? — присоромив її Явтушок.

— Що ж я такого сказала? Діло природне… Всі виходимо…

— Хвилями йшли. Одна хвиля, друга, третя… От я і подумала: маневри — не маневри? Ану ж війна? Тому й питаюся…

— Ну, от тепер і я скажу, — пожвавився Фабіян, облишивши миску. — Чув я їх. Я кепсько бачу вночі, а чую як чорт. Геть чую, як мій цапок диха під верстаком. А ще як обгодується на ніч, то відразу і прокидаюсь та проганяю рогатого з хати під три чорти. Отож прогнав я його в сінці, а з комина — гу–гу–гу–гу, точно, як оце каже Зося. Вибіг надвір… Що за напасть?..

161