Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 160

160

Фабіян помітив, що кожне нове діло, яке він затівав чи змушений був затівати, врешті–решт оберталося супроти нього хоч напочатку, а хоч згодом. Та, може, в цьому і є найвище покликання філософа: віднайти у буденному мотлосі життя ідею, яку потім підхоплять і освятять інші. Невсипущий Варивон Ткачук не гаючись замовив у районній друкарні листівки з фольгою (рівно сто примірників) і тепер від імені правління сам вітає вавилонян з днем народження, а кращим навіть видає при тому невеличкі премії, чого, звичайно, Фабіян не міг робити, обмежуючись лише казанням красного слова про винуватця учт. Основна думка тих казань зводилась до того, що клопоти та турботи, які покладає земля на кожного з нас, складають смисл нашого життя. Під фольгою красувалися саме ці слова, але без натяку про їх автора, більше того, Варивон відлучив філософа від учт, посилаючись на те, що за ними він забуває про «Червоне та чорне» і дошка тижнями стоїть незаповнена, чим начебто підриваються якісь моральні підвалини Вавилона. А тим часом вавилонський почин перейняли у Глинську, райком прийняв спеціальне рішення про поширення почину, про самого ж зачинателя там ані слова. За такої трансформації ідей філософ знову ж залишився без жодних засобів існування, повернутися до трунарства не міг, оскільки районне поховальне бюро, очолюване австрійцем, не лише вправлялося перепроваджувати усопших до вічного супокою, а час від часу саме ниділо без роботи через нестачу клієнтів і змушене було вдаватися до виготовлення бочкотари для знаменитої глинської квашенини, яку Глинськ відправляв у великі міста й на будови (кавуни, огірки й знамениту капусту шуляками, тобто заквашену головками).

І ось тут знову виручила філософа пам'ять. Так, саме у ній, пам'яті, відклався один давній епізод, спостережений Левком Хоробрим іще в дитинстві. Якось пішли вони з батьком у Семиводи, той прочув, що помер кучер пана Родзінського, то Євлампій Хоробрий вирішив спробувати зайняти його місце. Хоробрим сказали, що пан хворіє, але у невідкладних справах приймає у домашньому кабінеті на другому поверсі палацу. Хоч як страшно було підніматись туди, але Хоробрі відважились, вже надто праглося Євлампію опинитися на козлах панського фаетона, запряженого четвіркою, а восени і шестіркою, і тим довести недоумкуватим Тисевичам у Вавилоні, якого кучера вони втратили, відмовивши Хороброму свого часу у такій честі й посадовивши на козли одного з Валахів, який запрягав четвірку не цугом, а квадригою, і так возив бундючного пана (що менший пан, то більше пихи) по наших вузеньких дорогах, столочуючи бур'яни по обочинах. Служка доповів, хто вони і в якій справі, й пан Ксаверій дозволив їм зайти до кабінету. Пан був у шкіряних капцях на босоніж, у турецькому халаті, курив пахучу сигару і погойдувався у незвичному для Хоробрих кріслі. Батько щось казав панові, напевне, доводив, який він видатний кучер, а Левко був зачарований диво–кріслом. Крісло ніби само гойдалося, то хлопчина не повірив у те, обійшов його довкола, сподіваючись побачити служку, який гойдає пана. Але, на свій подив, нікого не виявив, тому крісло стало для нього ще загадковішим. То було гнуте крісло в чорному лаці, око милували плавні переходи й ажурні завершення кожної деталі. А ще крісло співало…

«Що, подобається? — запитав Ксаверій, приємно полоскотаний хлопчиковим захопленням. — Єдине в своїм роді, знаменитого віденського майстра. Таких крісел десять якщо набереться в усьому світі, то й добре. Послухай!» — то вже для обох: для батька і для сина. І загойдався, наповнивши слух цих двох простаків чарівною музикою в'яленого дерева, крісло ожило під паном Ксаверієм. «А що за дерево?» — запитав батько. «Ліщина». — «Звичайна ліщина?» — «Як чуєте — незвичайна. Кожен прутик вирізано саме в той час, коли ліщина співає на вітрі перед цвітінням. Це рання весна, перші краплі й останні оталини». «Кляті пани — все знають», — подумав тоді Левко. Як же праглося тоді йому самому політати у тому кріслі! Через сімнадцять років, коли розбирали панську економію (вже й батько помер), Левко подався й собі в Семиводи, хотів захопити те віденське крісло, але опізнився: крісло прихопив якийсь дивак з Овечого і потім, як довідався Левко, продав його за безцінь на глинському ярмарку.

Ліщину добирав на крісло пагінчасту, струнку, найспівучішу — не вельми молоду, але й не перестарілу, складав у в'язки, а коли підсохло — на плечах переносив додому, на Татарські вали. Тут корував її, в'ялив, потім парив у жлукті, гнув, закріплював вигини, або, як він казав — мертвив ті витвори назавше. Якраз Явтушок, сам того не підозрюючи, навів його на думку перше своє крісло подарувати в музей аж у столицю. Адже від того залежатиме потім слава тих крісел — Фабіян сподівався виготовити їх також не більше за знаменитого віденського майстра — десяток–два для цілого білого світу. І ось перше!

Котроїсь ночі приснилося, що у причілкове віконце постукався Бубела, впрохався до хати, захотів побачити крісло. «Ну, ну, покажи, що ти витворив з моєї ліщини». У чумарці, в сивій шапці, з батіжком — з морозу, зі своєї останньої зими. Сів у крісло, погойдався, сказав: «Бачив таке у пана Ксаверія. Але те було чорне». — «Не закінчене іще», — хотів сказати Фабіян, та прокинувся і побачив у кріслі цапа. Спав там, згорнувшись калачиком. Пожбурив у нього чобота, зігнав. «Ач який пуриць! Вельзевул який!» Встав, підійшов до віконця — біло, місячно, ні душі ніде. Сон…

А це ось Явтушок наяву — персона, агент, авторитет.

Крісло стояло посеред хати. Ще біле, ажурне, легке, з безліччю вигинів та закрутів, схожих на кучері. Все з ліщини, однотонної, окорованої, біля печі стояло жлукто, в якому пропарювано ліщину для більшої еластичності. Агент просто отетерів перед цим витвором людської фантазії, торкнув крісло, і воно, зойкнувши, загойдалось ніби в повітрі, заспівало, полетіло. Так і кортіло впасти в нього: політати. Але Явтушок вже саму думку сісти у це крісло вважав би за блюзнірство. А крісло ніяк не могло вгамуватись на своїх масивних, вишліфуваних мозолями дугах–ободах, з'єднаних перекладиною для ніг.

160