Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 163

163

— Хата стоїть?

— Стоїть… — відповів Журба.

— А що за село? — старший зміряв Мальву.

— Зелені Млини… — І раптом: — Єгор! Невже Єгор Чавдар?! — скрикнула Мальва.

— Він самий. Майор Чавдар…

Чавдар ніяк не сподівався побачити тут Мальву, й отаку, зовсім домашню, з цікавістю розглядав її чоловіка, про якого свого часу склав собі зовсім інше уявлення.

— Мій Федя, — знітилася Мальва.

— Бачу–бачу… — Чавдар зняв шоломофон, чуба мав жовтаво–білого, як повитиця у конюшині, що прилип до голови, і з того і Мальва, і Журба збагнули, що ця посадка була для нього нелегкою.

— В гості чи як? — запитала Мальва.

— З війни, Мальво… — спокійно відповів Чавдар. — Щойно відбомбилися під Перемишлем, йшли на базу, і ось така оказія. Одні пшениці та пшениці, й сісти ніде… Аж тут червоне поле… І ви! І ваш Федя!..

— Хіба знову маневри? — перепитала Мальва.

— Фашистів бомбили…

— Німців?

— Німців…

— Ну, що я тобі казала, Федю?

— Стійте! Стійте! — закричав раптом Федір, кинувшись переймати юрбу, що сунула сюди від села. — Чи повилазило вам? Це ж конюшина на насіння! На насіння!

Хто пішки, хто на колі, а хто спіймавши коня, мчав сюди верхи, наохляп. Всім здавалось, що це одна з тих романтичним пригод, яку запам'ятали в Зелених Млинах іще з маневрів. Тоді також приземлився літак, і також на клеверищі, тільки клеверище було тоді по той бік залізниці. Ось і Аристарх з двома доньками, він саме варив варення в саду з зеленої сливи, то припізнився, ще пахло від нього тим гарним варивом і садовим димом.

— Чий літак?

— Наш, наш літак.

— Щось термінове?

— Термінове… Війна… — мовив Журба. Здається, і сам він лише зараз усвідомив суть того слова, бачачи, як вразило воно Аристарха.

— Як же це? Чому я нічого не знаю? Чому Глинськ мовчить?.. Ходім! — І вже не бігцем, а розмірено й рішуче пішов до літака.

Підійшов, привітався, зажадав документи.

— Я знаю їх, — сказала Мальва.

— Ти знаєш, а я не знаю. Діло серйозне…

Чавдар заходився розстібати комбінезон, коли два літаки разом, ніби хто вистрелив ними з катапульти, з'явилися над полем з боку залізниці — ніс у ніс, крило в крило, і так низько, що в першу мить могло видатись, що вони також хочуть приземлитись на цьому ж полі, але вже через хвилину з обох боків відкрили шквальний вогонь по літаку і по натовпу. Чавдар лише встиг скрикнути: «Яша!» — і впав на червоне поле, а Яша, напевне, стрілець–радист, миттю опинився в кабіні, і, як тільки літаки розвернулись для нової атаки, з кабіни запалахкотіла вогнем його гармата. Один з винищувачів похитнувся в повітрі, круто набрав висоту, зачадів, грудкою впав на торфовисько і там вибухнув. Другий зник цяткою далеко на горизонті. Коли Мальва повернулась до Чавдара, він ще жив, показував зблідлими пальцями на груди: «Тут, тут… під комбінезоном… Молодець Яша… Ай, молодець!..»

Фабіян повернувся з Глинська наділений високими повноваженнями над Вавилоном, оскільки і за віком, і через сліпоту не підлягав мобілізації й проявив далекоглядність. Могло тут зіграти роль і знамените крісло, про яке знали у Глинську. Так він заступив у цю скрутну хвилину разом і Варивона, що приховав свою хворобу і в першу ж мобілізацію добровільно пішов на фронт, і Лук'яна Соколюка, якого призначили старшим гуртовим — він погнав на схід худобу, зібрану з усього району, передавши Фабіянові по акту печатку сільради і все громадське майно з полями та врожаями на них небувалими.

Новий голова вельми і вельми гнітився з того, що не було команди розпочинати жнива. Пшениці стояли стіною, вже подзвонювали, а жита геть споловіли і шепотілися тихо–тихо. Тихо плакав біля них і Фабіян, бо нема нічого страшнішого для селянина, як чути і бачити приреченість живого хліба. Якогось дня, якщо фронт не зупиниться, йому мають наказати з Глинська — паліть! — і він тоді прийде сюди з найдовіренішими людьми, і той страшний вогонь хліба вже клекотітиме в ньому до самої смерті. Десь підсвідомо готувався і себе спалити в хлібах…

Савка Чибіс був при ньому виконавцем, як і при всіх до цього, але мусив щосвітанку будити його і приводити на службу — його окуляри впали у Глинську на цемент, розбилися скельця, а без них Левко Хоробрий підсліп. «Тепер я — як Гомер», — сумно казав він. Савка поцікавився, чи то, бува, не німець, а дізнавшись, що Гомер той грек, і притому великий, ще з більшою відданістю заслужкував Фабіянові як великому. Дбав про його сорочки і взагалі про зовнішній вигляд, чистив чоботи, замовляв для нього, а при ньому і для себе, певна річ, обіди, та не будь–де, а в тих оселях, де господині самі прагли того всією душею. Сільрада заодно з колгоспом зі свого боку щедро віддячувала свідомим громадянам за ті не такі вже й переобтяжливі послуги, в рахунок трудоднів виписувала борошно, мед, цукор, ба навіть гас, словом, все, що ще можна було розподілити, щоб не дісталося ворогу. Надто клопотався Фабіян про Варивонових діток: тепер сам Варивон, будь він тут, міг би вочевидь переконатися, що за такої скрути голову, кращого за Левка Хороброго, і не придумати. Він успішно провів усі етапи мобілізації, виперши і Явтушка з його агентства, а з молодиць та підлітків створив такий загін яструбків, що ворог малим числом сюди не потикався аж до підходу фронту.

Він правив Вавилоном чесно, мудро, але не так довго, як пророкував те йому в Глинську товариш Валігуров, саме на ньому зупинивши свій вибір. Звичайно ж, знамените крісло могло тоді справді зіграти вирішальну роль, хоч сам Фабіян мав на ту річ суто свій погляд і ніколи про крісло на людях не згадував, щоб ненароком не зашкодити собі чи Вавилонові.

163