Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 164

164

Розділ шостий

Як і тоді, на маневрах, сім днів і сім ночей тривав штурм Вавилона. Групою військ командував генерал Понедельник. Час від часу він залишав штаб, що розмістився у школі, й у супроводі кількох генералів та ординарців верхи виїздив у район Абіссінських горбів, звідкіля особисто командував контратаками нашої піхоти, щораз відкидаючи німців за Семиводи. З білого палацу в Семиводах, де після комуни мешкали робітники семиводського радгоспу, залишилось тільки вигарище, чорний каркас, що якось зловіщо малювався на обрії кожного західсонця. Явтушок з синами мав на Абіссінських горбах свого родинного окопа — з ополчення він перейшов у регулярну армію і належав тепер до другої роти третього піхотного батальйону, зведеного з кавалеристів та піхотинців 44–го полку, яким командував підполковник Шеренговий, він іще лейтенантом брав участь у маневрах і ходив в ад'ютантах комкора Криворучка. Щоночі одного з синів Явтушок посилав додому по хліб і по молоко, один глечик Голі випивали самі, другий відносили на КІТ полку Шеренговому, який потім частував молоком самого генерала Понедельника. Почувши від Шеренгового про Голих — батька та синів з Вавилона, Понедельник одної ночі завітав до їхнього окопу, бесідував з Явтушком, високо ставив його патріотизм, розпитував про маневри тридцять п'ятого року, про комкора Криворучка та про парашутні десанти, з допомогою яких було взято Вавилон на маневрах. Криворучко «знищив» тоді кілька таких десантів, але з боку Глинська підійшли танки, форсували Чебрець, і на сьомий день Вавилон упав. Потім усе закінчилося великим гулянням на вигоні, в центрі Вавилона, за столами з печеним та вареним; грав оркестр, а дерев'яний поміст для танців ще довго був улюбленим місцем для вавилонян, аж доки не струхлявіли дошки. З тієї бесіди Явтушок збагнув, що командуючий побоюється ворожого десанту в тилу, десь у районі Прицького, звідкіля підтягувались сюди свіжі сили, пішим ходом, займаючи другу лінію оборони на східному березі Чебрецю. Далекобійні батареї застрявали у Прицькому, а їхній вогонь коригували коректувальники на вавилонських вітряках, звідкіля відкривалася велетенська панорама, сягаючи Козова — на півночі, а на півдні — Глинська. Щоразу, коли канонада вщухала, Явтушок висилав з окопу одного з синів, той повзком вибирався на самий чолопок Абіссінії, де була колись Мальвина десятина, і звідтіля оглядав Вавилон. Йшлося про їхню хату.

— Стоїть! — радів той дозорець.

Довідавшись, що у них зупинився старшина з комендантської роти, вусатий і доладний кавалерист, Явтушок затривожився, помітно підупав духом, — бо знав незборимий потяг Прісі до військових іще з маневрів, і десь уже на третій чи четвертий день почав нагадувати про себе листами з фронту, в яких натякнув між іншим і про старшину. («Що там за вусань у нашій хаті?..») Закликав Прісю берегти честь дому і свою власну совість не розмінювати на старшинські петлиці, бо ж, може, він, Явтушок, повернеться з цієї війни генералом (так і писав), вже тричі ходив у атаку, має подряпину на лівій гомілці, а оце познайомився з самим командуючим. Кожен лист (було їх всього три) кінчав однаково: «З фронтовим привітом! До гробу твій Явтушок». І адреса, звичайно ж: «Абіссінські горби. Листи приносив усе той же посланець, Яремко, середульший син, вручав їх старшині, а той уже читав їх Прісі вголос при каганці з завішеними вікнами. Сам Яремко не барився й миті, брав у кошик молоко, хліб і мчав на передову — кожні дві години міняли пароль, а без пароля йому не дістатися на Абіссінські горби, навіть не вибратися з Вавилона. Одного разу Яремко так поспішав, що забув гвинтівку в кутку біля рогачів, вранці Пріся побачила її, запитала старшину, який саме голився перед дзеркальцем, вмурованим у стіну побіля вікна:

— Ксан Ксанич, це ваша?

Ксан Ксанич оглянув гвинтівку, перевірив затвор — гвинтівка була нечищена.

— Ваш забув. А за це трибунал, мамочко.

Пріся так і заклякла біля печі. У Прицькому заговорили гаубиці, Вавилон здригався, як у пропасниці, — ядра вили, мов пси на пожежу, а старшині хоч би що, він доголювався і зайвої волосинки не зрізав зі своїх пишних вусів. Пріся з ляку під час канонади забивалася в куток, обкидала себе подушками, а Ксан Ксанич з того посміхався у дзеркальці…

Увесь день чекали танкової атаки, приготували зв'язки гранат, пляшки з пальним, висунули наперед «сорокап'ятки», щоб ті, на випадок появи танків, могли бити по них прямою наводкою. Танк — звір не страшний, — повчав Явтушок синів. Головне — не лізти під гусениці й не пертися грудьми на гармату. Лежи собі в окопі й чекай, доки танк не покаже хвоста. А тоді вставай і пляшечку йому прямо на спинку. А ще краще в бочок, трясця його матері, під гусениці. Він так повчав, ніби все життя те й робив, що підбивав німецькі танки. А справді, сини ніколи не бачили свого батька таким героєм, надто після забитого сьогодні фашиста. В повітрі пахло печеним хлібом, по згарищі металися чорні вихори, піднімаючи попіл, а десь перед самим обідом почалася психічна атака фашистів на Денікінський рів. З музикою йшли, з чорним хрестом на прапорі, потім лавами побігли автоматники, поливаючи наших у рові шквальним вогнем. Слабодухіші не витримали, один за одним вибігали з рову, шукаючи порятунку в ногах. Тоді вихопився Шеренговий зі свого КП і повів полк у контратаку на автоматників. Вигнали їх на згарище разом з оркестром і з прапором. Зав'язався рукопашний бій. Явтушок власноруч заколов фашиста, в якого саме скінчились патрони в автоматі, — Явтушок намітив собі його ще на самім початку, коли перебрався через рів. У наших не було касок, то познімали з убитих. Тепер сім шоломів полискували на сонці у Явтушковім окопі. Німці вислали санітарів з носилками прибрати своїх убитих і поранених. Шеренговий наказав не заважати їм. Поклали на носилки заколеного Явтушком німчика, то Явтушок мимоволі зиркнув на багнет своєї гвинтівки. Сказав синам: «Я їх у чотирнадцятому переколов більше тисячі». Яремко посміхнувся на те, мовляв, брешуть батечко, і пішов з відерцем до кухні по кашу. На час обіду припинялась війна, в цьому німці були пунктуальні. По обіді Явтушок заснув, його розбудили «сорокап'ятки». Йшли танки з піхотою. «Сорокап'ятки» палили по них, але не влучали. «Амба нам», — сказав Явтушок. Та як тільки танки перейшли певний рубіж і готові були вже кинутись в атаку, набираючи швидкості, всі три наші батареї вдарили по передніх машинах, і три з них спалахнули свічками. Потім зупинилося ще кілька танків, і колона заходилась розвертатися назад. З–під Прицького вдарили польові гармати, але снаряди, не досягаючи мети, рвалися то ліворуч, то правобіч від танків. Явтушок картав гармашів, не міг пробачити їм такого марнотратства. Перед заходом сонця примостився на ящику, написав Прісі листа з фронту, не знав, що то буде його останній лист…

164