Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 170

170

— Але ж цапок мій, моя власність, я навіть був застрахував його у того ж таки Явтушка, і раптом я не маю прав шпацирувати по Вавилону з моїм цапком.

— Для мене також це дивно, але я тут лише перекладач.

— Я розумію, якби цапок розбив фару чи ще що утворив таке. Ви, певно, помітили, з яким замилуванням скотина розглядала вусики пана гебітса. Я певен, що цей дурник навіть не здогадується, що перед ним був окупант. Агись, біди б тобі не було! — Фабіян відкланявся і пішов додому. Цапок поплівся за ним.

Одного разу, десь напередодні війни, їм з Явтушком заманулося випити, але не було грошей на горілку, то Явтушок ледве не виплатив страхові за цапка, але обидва не знали, куди подіти самого цапка. Не вбивати ж тварину! Тепер перед Фабіяном та сама проблема: куди подіти цапка?..

Гебітс вважав, що цією своєю, на перший погляд, малозначущою забороною він позбавить Вавилон чогось вельми звичного й до певної міри символічного. Філософ без цапка втратить в очах вавилонян, та й сам філософ відчує, що його свобода віднині скінчилась. Коли з раба хочеш зробити раба, то мусиш нагадувати йому повсякчас, що він раб, а відсутність цапка нагадуватиме про це чи не найкраще. Фабіян поволі і сам збагнув суть цієї заборони й, ризикуючи життям, усе ж вхитрявся появлятися на Вавилоні з цапком. Більше того, лише зараз відчув він історичну вагу цієї тварини, якій досі не надавав такого значення. Парадокс у тому, що ті, котрі щось забороняють, мало задумуються про зворотну дію своїх заборон. «Гебітс заборонив мені ходити з цапком, а я ходжу», — скаржився Фабіян і від того ставав іще легендарнішим, аніж був, перед ним гостинно відчинялися двері навіть тих осель, в яких досі дивилися на цю пару як на химерну витівку життя. Тепер вона ніби додавала Вавилонові дещо до незламності духу, хоча й так ніхто не міг до ладу втямити, навіщо тому німцеві, що приїздив до вітряків, потрібне було саме ось таке мізерне «зась», адже він взагалі міг би заборонити Фабіянові появлятися на Вавилоні, чим звільнив би вавилонян від необхідності щоразу готувати свої обіди на одного їдця більше, бо ж тепер ніхто й не подумає відмовити в обіді людині, яка зазнала такого загадкового утиску. Що ж до цапка, то він з деяких пір користався благами свого господаря.

Навіть припустити не міг Данько, що йтиме він у колоні полонених через рідний Вавилон. А сталося саме так. Жінки та діти висипали пізнавати своїх, його ж бо годі впізнати, а самому… хіба ж признаєшся, що це ти, той самий Данько Соколюк, для якого все тут колись було таке близьке і дороге. У центрі Вавилона на самій високості, стоїть палац, недобудований, двоповерховий, з чорними проваллями вікон без рам, з проймами для дверей, — здалеку він скидається на фантастичний замок, що вималювався на обрії, як тільки колона полонених виступила з Прицького. Данько вже думав, що то лише химерний витвір степового марева, проте споруда була реальною, хоч і незвичною для Вавилона. На околиці з'юрмилися корівники, стайні, свинарники — довгі, попідпирані стовпцями, як і всюди по селах. Полонених часто заганяють туди на нічліг, ставлять на дверях кулемети, і втекти з тих довжелецьких будовищ неможливо.

Та он і в'язки проглянули, зелені–зелені, порожнє подвір'я Зінгерів, а далі і їхня груша, і Явтухова, й горіхи валахівські на леваді, а хати Валахів не видно. Де ж поділася хата? І ще кількох хат Данько не може знайти, зате оселя філософа, не варта вже й доброго слова, стоїть у дикому вишняку, перед віконцем ще цвітуть високі припилені мальви, й цапок стоїть у сінях на порозі, замріявся. «Фабіяне! Фабіяне!» — гукнув його Данько, та хіба той озветься.

Передні п'ють воду на ходу, нахильці, передаючи з рук у руки порожніюче відро. Данько серед передніх, босий, у вигорілій гімнастерці з петлицями рядового, галіфе, пошматоване на колінах, обличчя сіріше від пилюки, спрагле. У відрі вже ні краплини, все ж Данько пробує напитися з нього, пригадує смак вавилонської води, тоді передає відро іншому, крайньому в ряду, той ставить відро край дороги. Підбігла власниця того відра, вже не з молодих, Данько впізнав її:

— Тітко, тітко Ярино! Скажіть моїм, що я тут проходив. Лук'яну скажіть, Даринці. Всім, всім…

— Ой божечку! А хто ж ти? Чий ти? Чий?

— Соколюк я. Данько Соколюк…

Жінка кидається, ладна, напевне, вихопити його з цього ключа, але конвоїр знімає з шиї автомат, кричить несамовито: «Цюрюк!» Нещадний, весь у залізі, лютий від того, що і йому, завойовникові, також доводиться їсти разом з полоненими вавилонську пилюку й висолюватись у поті війни.

Колона бреде повз палац, і Данькові вчувається гарячковість залишеної роботи — ще стоять діжки з вапном, лежать купи битої цегли, стосики червоної черепиці. «Все це за іншого часу довго не влежало б, — думає Данько. — Знадобилося б у господарстві, а зараз навіть збереглося риштування, хоч там ще гарна жива дошка. Мабуть, немає Явтушка у Вавилоні, коли так. Вже що–що, а дошки той прибрав би до рук». Данько вгледів його хатину з новим ґанком у кілька кольорів, що так і грав на сонці, й сумно посміхнувся. Поруч з палацом хатина Журавських геть перехнябилась. У єдиному віконці, що виходить на дорогу, червоно цвіте герань. Є щось печальне в герані, надто коли цвіте вона в такому маленькому й знайомому тобі з дитинства віконці.

У тій хатині виростала колись Марися Журавська — перша Данькова любов. Марисю віддали заміж у Прицьке, супроти її волі, за якогось багачука, який приїхав на сватання сірими волами. Ті Журавські бідні були, як костьольні миші (ходили до костьолу на великі мольби пішки аж у Бердичів — три дні туди і три дні назад), все тяглися до ляхів, Марися ж вибігала в сині вечори до Данька без спідньої льолі, та поверталася з тих мольб такою панною, що й не приступитися до неї. З останньої своєї мандрівки повернулася з піснею, яку почула десь у прочанській нічліжці: «Не зрізуйте високих маків, дайте їм достояти до осені…» З цією піснею і поїхала на волах до нелюба… А гарна ж була, наче мальована богами. Данько ще довго сох по ній, аж доки не піднялася на гойдалку Мальва Кожушна, а піднялася вона так раптово, ніби за одну лише весну…

170