Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 171

171

Передні самовільно збігають до ставу, п'ють, хто з пригорщ, хто з кашкетів та пілоток, декотрі встигають наповнити котелки для товаришів, геть скаламутили воду, і заднім уже напитися ніяк. Ідуть на греблю повз Рузину хату. На дверях замок, Данько помітив його відразу, ще коли спускався на греблю. Згадалася Йордань на цьому ставу, згадався Петро Джура. Данько тоді вцілив його з Бубелиної бельгійки — все тут згадалось, а найперше — Мальва. Привели її брати Безкоровайні, поставили на льодяний хрест поруч з Рубаном, зав'язали білою хустиною очі. З тої Йордані у Данька почалося страшне життя. Ще мав він після того дві зустрічі з Мальвою — на дорозі, коли везли її до Глинська як породіллю, коненята її засіли в калюжі; і остання зустріч у комуні, коли він переховувався на порожній мансарді, а Мальва жила під ним, у кімнаті Клима Синиці, й гадки не маючи про такого сусіда. Вже був геть недалекий від того, щоб котроїсь ночі зайти до неї й здатись комуні. Але ж так і не здався, втік в останню хвилину і ще довго валандався по світу, аж доки не привели його до Глинська голодні коні…

Зиркнув на Рузині вікна й вжахнувся: в одному з них, відхиливши білу фіранку, стояла Мальва. Жива, реальна, дихала й дивилась на нього так пильно, що він мимоволі зупинився, загубив свій ряд, якусь мить стояв вражений. Мальва ж і не впізнала його. Очі запалі, випнулись вилиці, зуби відливали голодною білизною. Щось демонічне було в його обличчі, порослім чорною бородою. Можливо, то було благання вмираючого. Так, саме благання, і Мальва відчула це, коли він склав на грудях руки, а спраглі вуста прошепотіли щось, чого вона не могла розчути. Мальва одійшла од вікна, зникла, а він ще стояв, аж доки конвоїр, складений весь із заліза, ременю та сірої мануфактури, не погнав його прикладом у колону. «Дружина?» — запитали сусіди по шерезі. «Ні», — мовив Данько і подумки став прощатися з Вавилоном, цього разу, може, й назавжди. І вже на нічліжці у Глинську почує від інших, що й вони бачили у вікні, коли переходили греблю, якусь гарну та дивну жінку, — стояла, відхиливши фіранку, напевне, хотіла впізнати чоловіка чи брата. Але ж чого б ото не вийти на дорогу й не вирвати з неволі, не викупити за останнє бодай одненького з них?

Данько помирав у Глинську на ярмарковому майдані, помирав, напевне, від жару великого, бо всю ніч марив кіньми, які колись начебто врятували його…

Данькові ввижалося, що перед самим Глинськом його почали обганяти коні. Самі, без людей, примарливі, обережні, йшли ключем по стужавілій обочині, як люди. Один уже старий кінь з випнутими клубами, до яких саме враз вчепити крила, й тоді кінь міг би скидатися на птаха, зупинився, видно, впізнав великого конокрада, зиркнув на білий клуночок, якого той неборак боявся випустити з рук, а коневі в тому клуночку міг привидітися овес. Данько колись якраз цього коня викрадав у Овечому, зараз упізнав його по масті — це був сивий кінь у яблуках — та ще по білій лисці на чолі, яка пролягла від загривка й геть аж до ніздрів. Він спробував вилізти на нього, але ж був занадто слабий для того, коня виморив і сам вибився з сил, ще й як на те розвалився клунок. З нього висипались скарби, що не мали ніякої ціни для коня: вишиваний рушник, кілька спідніх сорочок з невибіленого полотна, штани галіфе, вуздечка, вся у срібних прикрасах — з останнього коня, та ще якесь дрантя, кинуте туди хіба що з розпачу, коли після трьох років біганини по селах Данько йшов здаватися Македонському — добровільно, сам ішов… Кінь колись побував у цій злодійській вуздечці (великі конокради перебирають викрадених коней до своїх вуздечок, щоб легше правити ними), сумно посміхнувся закислими очима й подибав далі, залишивши Данька на дорозі. «Впізнав», — подумав Данько, згадавши, як той сивий кінь у яблуках був запав йому в око та як старанно він потім вивідував про нього та про його господаря усі конокрадські притики, аж доки одної ночі тоді ще буйна конева голова не опинилась ось у цій гамівній вуздечці з міцними вудилами.

На ту мандрівку напоумив Данька Фабіян. Якось зайшов до нього Данько закропити душу — холодний, голодний, Фабіян і сам у біді, але прийняв його, підгодував, а тоді й каже: «Иди, Даньку, кайся, а коли треба, то й відсидь. Якоїсь іншої ради для тебе не маю. А переховувати тебе від Лук'яна також не збираюсь. Ти зараз такий, що, може, вони й зглянуться на тебе. Ось трішки стужавіє степ — ти й вирушай. Діток у тебе нема, жінки нема, якого тобі дідька боятися? А смерть? — тому і буть! Краще смерть, аніж отаке життя». Щоправда, з тих пір, як Фабіян пристав був до Прісі на деякий час (після того нетривалого спровадження Явтушка у далекі краї) і назвався батечком Явтухових дітей, ореол філософа дещо розвіявся над ним. Але не будемо піддаватися настроям вавилонян, їхні витівки проти філософів здавна відомі, називатимемо й надалі нашого Фабіяна філософом, який лише тепер збагнув, що найвища суть усіх філософій впирається у хліб, бо й найбільші мужі мало важать, якщо вони нездатні дітям повернути дитинство. Данько спочатку послухався Фабіяна, а тоді завагався, ану ж Фабіян і справді не такий мудрий, як був колись. Данько десь чув, що діти разом з хлібом об'їдають і мудрість батьків. Явтухова ж осельня здатна обнести і не таке дерево, як Фабіян.

А коні все йдуть та йдуть повз нього. Йдуть, як мусульмани до Мекки. З Прицького, з Козова, з Вавилона… Коні, либонь, згадали про весняний ярмарок, вчули душею веселий гамір ярмарковий, згадали своє безклопітне перебування на тих ярмарках, коли бігали туди залюбки ще лошатами за матерями, і тепер потяглись до Глинська. Данько ж, здогадуючись, куди вони йдуть, благав зупинитись, перепиняв, кликав найласкавіше: ксьов, ксьов, ксьов, цьось, цьось, цьось, — вони зупинялись, дивились на нього, але ж були занадто слабкі, щоб надбати собі вершника, й подавались геть, боячись відстати від передніх.

171