Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 174

174

— Ви добре бачите?

— Нівроку. На зір не нарікаю.

— Так ото мої картоплі. А на них жінка з відерцем, це моя Пріся. Пріся Варивонівна, якщо вам доведеться з нею зустрітись.

— А чому б і ні?

— А тому, що поруч ви бачите чоловіка. З заступцем. Це не син, і не сват, і не брат. Ви бачите, як вони гомонять і сміються. Ніби щойно побрались… — Явтушок стискав кулаки від злості.

— У вас з нею законний шлюб?

— Законний. У глинській церкві вінчалися. Хрест цілували. Вісім синів, як жолудів, насипала мені. Один помер, п'ять уже під ружжом, а ото двоє погнали гуси в поле. Валько і Михась. Ні, Михась і Санько. Сашко тобто.

Гуси, ледь вибравшись на стерню, закричали і полетіли. За ними полетіли й ті вилетки — Михась та Санько.

— Вже в жирі. Одну сьогодні засмажимо на вечерю. Одна, дві, три… п'ять… одинадцять… дев'ятнадцять. А було двадцять дев'ять. Сім гусаків і двадцять дві гуски…

— Німці могли забрати…

— Німці? Ви не знаєте Прісі. Клянусь Вавилоном, що вона тримає цього картопляного жука на гусятині. Півників уже сгрубив і перейшов на гусятину. А було аж сімнадцять півників! Ну, Прісю, стережись! Для кого війна, а для кого мать родна. Ви лишень подивіться на них… Побий мене бог, якщо вони не цілуються!.. Я пішов…

— Товаришу Голий! Не смійте! — зупинив його Тесля.

— Але ж ви самі бачили, що там відбувається.

— Так, бачив. Але ви тут не одні. Ви ще відповідаєте і за моє життя.

— Тоді я гукну! Вітерець саме в їх бік. Вони почують.

— Почують не тільки вони…

Набравши відерце картоплі, Пріся хотіла занести його до погреба, але «картопляний жук» випередив її, забрав відерце і поніс його до погреба сам. Пріся зіперлася на заступ, задумалась. Може, згадала про Явтушка…

— Го–го–го–го! — заволав Явтушок.

Пріся стрепенулася, озирнулась: нікого.

«Картопляний жук» вернувся з порожнім відерцем, тепер вона копала, а він вибирав. Через кілька кущів знову поцілувалися через відерце. Без обіймів, а так, неначе ненароком, як дозволено етикетом на городі.

Явтушок захитався — це було вже над його силу — і впав непритомний. Тесля засміявся, гадаючи, що Явтушок грає, але той не подавав ніяких ознак життя, лежав блідий, зуби йому звело — це змусило Теслю мерщій набрати в кашкет води з Чебрецю і вихлюпнути Явтушкові на обличчя. Оговтавшись, Явтушок сів, прогорнув верболіз рукою і побачив їх обох біля багаття на тому ж городі — пекли картоплю. Одну картоплину Пріся дістала з багаття і почала гратися нею, як дівча м'ячиком, — остудила, розламала надвоє, одну половину пробувала сама, другу — він.

— Як собі знаєте, товаришу Тесля, а я піду. Картопля дійшла, зараз у них почнеться обід, а по обіді від них добра не жди. Піду, порішу Прісю. Ні, спершу його, а потім її.

Тесля схопив Явтушка за комір, посадовив.

— Ви не зробите цього. Вавилон не повинен знати, що ви повернулись. Щохвилі тут можуть з'явитися люди Вайса.

Явтушок ожив. Було б чудово, якби з'явився сам комендант Вайс і схопив «картопляного жука» на гарячому. Тесля ніби прочитав ті думки Явтушка.

— Треба якось попередити цього дивака на картоплі. Я певен, що він з полонених. Може, піти мені? Адже мене тут не знають…

— Правильно! — вигукнув Явтушок. — Ідіть. Скажіть їй, що я тут. А того люципера женіть у тришия.

Тесля форсував Чебрець, потрапив на руду, з якої ледве вибрався, потім понад коноплями, деінде вже вибраними, у горстках, біля Явтушкових конопель постояв, потім стежкою в сухих соняхах піднявся на гору. Пішов прямо у подвір'я й зупинився біля погреба з мурованим входом, поманив туди збирачів картоплі. Вони залишили на городі відерце і заступа, Ксан Ксанич одразу розгубився, завагався, чи не прийняв невідомого за Явтушка, про смерть якого на Синюсі вигадав, адже не знав Явтушка в обличчя, тільки й того, що читав для Прісі його листи з фронту. Листи були вбогі — про гусей, про курчат, про льоху, але Ксан Ксанич читав їх для Прісі у своїй редакції — про любов, про вірність, про щастя, і читав возвишено, як і належить читати листи з фронту до коханої жінки. Щоразу Пріся розчулювалась і плакала…

— Це він? — запитав Ксан Ксанич.

— Ні, ні. Вперше бачу.

Підійшли. Привітався до них.

— Вам кого? — запитала Пріся.

— Пріся Варивонівна? Це ви?

— Я буду. Я.

— А це хто? — показав на помічника.

— Ксан Ксанич… Мій приймачок… — посміхнулася Пріся.

— Так… Ви чому опинилися тут, на чужому городі? І в чужій одежі? І з чужою бабою, бісової душі?

— її чоловік загинув на Синюсі…

— Ну да, загинув, і ми…

— Вигадки, Прісю Варивонівно. Ваш чоловік жив–здоров, сидить у верболозах і жде вечора. Сюди щомиті можуть з'явитися німці, і я раджу вам, чоловіче, негайно піти звідси.

— Ой божечку! Рідний мій Явтушок! Кличте його мерщій! Де, в яких верболозах?

— Он у тих. Червоних. За Чебрецем.

— Ксане Ксаничу! Чого ви стоїте? Бігом ведіть його сюди. Обід готовий, горілка є. А те, що чоловік зібрав картоплю, — тільки дякувати треба…

— Ходімо, — сказав Тесля і повів Ксана Ксанича у верболози.

У багатті поспіла картопля, то Тесля прогорнув жар заступцем і набрав у кишені гарячої картоплі для Явтушка. Ні сам Вайс, ні його люди не появлялися у Вавилоні. Але Тесля був нещадний, весь день протримав Явтушка у верболозах, — нехай прохолоне, щоб не накоїв лиха в домі. Ксан Ксанич бігав з кошиком туди і назад; за обідом, який тривав до ночі, — помирилися з Явтушком, а коли старшина почав читати по пам'яті Явтушкові листи з фронту, то автор їх просльозився, а далі білі вуса з'єдналися з чорними…

174