Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 177

177

— Хіба я комусь не видав страховку?

— Нет, почему. Видаль. Много видаль.

— Мені тільки не видавав, — сказав Фабіян, посміхнувшись, хоч Явтушок це сприйняв як докір.

— Но єслі би нє началась война, вам би прішлось очутиться в тюрме. За пожари. Незаконниє пожари, — додав Шварц. — Потому я пітаю к вам лічноє нєдовєріє, гражданін Голий.

— Дякую і на тому. — І Явтушок вийшов, мало не зваливши з ніг Савку, який підслуховував під дверима.

— Нємци прішлі і уйдут, а мір останеться. А пока человечество надо ізбавіть от етого человека. Он может много наврєдіть. Повєртє мнє, товариш Фабіян.

— Може, сучий син. То правда, що може.

— Надо собірать народ, ілі я вручу вам власть над Вавилоном тіхо?

— Краще тихо. Скажіть Савці, хто я для нього, і цього цілком досить.

— Савка! — покликав Шварц. Савка стояв під дверима, бо теж потерпав, щоб Вавилон не опинився під рукою Явтушка. Він прочинив двері, потираючи ґулю на чолі, яку набив ненароком цієї ночі.

— Савка тут…

— Вот ваш староста, поки не вернуться наші.

Савка показав на цапа.

— Він? — і засміявся.

— Господін Фабіян. Ілі как ви єго здесь називаль?

— А вони в нас обидва Фабіяни, — сказав Савка.

— Для немцев Фабіян очинь хорошо. Одно слово.

— І для нас також, пане Шварц, — сказав Савка.

— Кажется, все. Я могу ехать? Желаль успеха!

На козлах сидів той самий кучер, який возив ще Максима Теслю, а згодом Клима Синицю. Савку він знав як облупленого, не раз заночовував з ним у сільраді, на дубовій лаві, коли привозив сюди Теслю. Потім, коли приїздив з Синицею, — заночовував у Зінгерів. Від нього Савка встиг дізнатися, що Шварц свій чоловік, що німці наставили його силоміць як австрійця, але німців Шварц ненавидить усією душею через якогось Інкварта, який запродав Австрію. Що воно за Інкварт — кучер не знав, але, видать, що якийсь негідник великий. Кучер поцікавився, чи не появлялась у Вавилоні Мальва Кожушна. За неї кучера викликали в гестапо, але він нічого про її підпілля не знає. В гестапо певні, що вона десь тут. Кучер прохав Савку попередити Мальву про це, якщо б та об'явилась у Вавилоні.

— Савко, нам треба розстріляти Явтушка, — сказав філософ, коли вони залишились удвох — правитель і його виконавець.

Савка зареготав, маючи деякі поняття про владоборство.

— Я почув у ньому зрадника…

— Ви тепер більший зрадник за нього. Отже, вас треба розстріляти, пане старосто.

— Мене після. А його зараз, Савко. Може, цієї ж ночі…

— За віщо?

— За Ксан Ксанича…

— Він???

— Він, гаспид. Але як розстріляти? Хто це зробить? Можливо ти, Савко? Як виконавець вавилонської влади, тобто як представник радянської влади. Ім'ям республіки…

— З чого? Чим розстріляти?

— Ось тобі зброя. — Фабіян витяг з–за пазухи наган, пойнятий іржею, крутнув повний барабан. Савка взяв його, примірився на цапа, той прискалив око і зиркнув на господаря: за віщо, мовляв? Савка ще оглянув наган, виважив його на руці, тоді повернув філософу.

— Я, мабуть, не зможу… Як би то я міг убити живого Явтушка? Мертвого ще сяк–так. Але живого? Він же стане благати мене, прохати, впаде на коліна. Ні, Фабіяне. Якби я міг когось убити — мене забрали б на фронт. А не взяли, бачите ж. — І зареготав знову.

— Не взяли тебе через отой сміх, Савко. Йдеться про смерть людини, і не якоїсь там далекої та невідомої, про смерть Явтушка йдеться, а ти регочешся.

— Бо ж смішно, я вам скажу. Хіба можна Явтушка вбивати? Та без нього і ми не ми, і Вавилон не Вавилон. Можна вбити мене, вас, вашого цапа, але Явтушка вбити — все одно, що вбити птаха у гнізді. Навіть подумати про це страшно.

— Гаразд, я сам це зроблю, — сказав Фабіян таким голосом, що Савка змушений був відразу ж поглянути на правителя іншими очима. — А тільки нікому ні слова. Зрозумів?

— Чого ж тут не розуміти?

— А зараз пан староста хотів би пообідати в твоєму товаристві. Куди б його краще податись?

— Можна до Стременних. У Петруні народилось маленьке, то вони сьогодні женуть для хрестин. Ось заждіть хвилинку…

Савка вибіг, глянув на димар Стременних, що панував на одному з горбів, і повернувся, цілком певний свого багаторічного досвіду:

— Женуть…

— У них–бо закусити чортма. Бідність там.

— Так ви б зразу про те. Вам їсти чи пити?

— І те, і те. Який обід без чарочки?

— Тоді, звичайно, найкраще у Явтушка.

— Що???

— Найпутящий обід може бути у Явтушка. Ви ж бо не знаєте, які обіди Пріся готувала йому, коли він був страховим агентом. Чудеса! Іноді він кликав мене, то я таких обідів ніде більше й не бачив. Реберця з хрящами, а як півники, то з таким димком, що хочеться їх нюхати, а не їсти. А вареники з потрібкою? А коржі з маком? А борщі? Таких борщів сам гетьман Хмель не куштував. І чарочка при тому. Аякже.

— Ну, веди. Воно якось ніби і належить попрощатися з людиною.

Потрапили саме на обід. Явтушок випив чарочку, розімлів під грушею, після борщу брався до вареників, але тут трійця в ворота: цап, Савка і щойно спечений староста, перед яким Явтушок, правду кажучи, помітно розгубився. Він так звик за ці роки до чинопочитания, що, якби навіть цап був наділений чином, то Явтушок і перед ним не міг би не встати в супокорі та підданості своїй. А що вже перед Фабіяном–чоловіком, то Явтушок засвідчив таке колінопреклоніння, що філософу стало незручно, і він одвернувся, далебі, на ту хвилю з хати вийшла господиня з глеком, то гість скористався з того, щоб не бачити схиленої постаті Явтушка. Пріся несла маслянку, злиту щойно з дубової маслобойки — Явтушок полюбляв вареники з сиром запивати холодною маслянкою.

177