Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 178

178

— Прісю! — майже вигукнув він, не тамуючи захоплення. — Можеш привітати Левка Хороброго. Наш новий голова, чи тобіж пан староста. Неси карафку та килимка, бо землиця вже холодна, можуть обсісти чиряки, а пан староста і так кволенькі на здоров'я. Бери отого килимка, що я колись з наради привіз із Києва, — то справдешня вовна, туркменська. Я, пане старосто, був колись великою людиною за Лук'яна, мабуть, царство йому небесне, а ким буду за вас — то вже час покаже, Бог вам на поміч. Де ти там, Прісю?

— Іду!

— Оце староста так довго мають стояти?

Килимок густий, з чистої вовни, барви ніби щойно вродились на ньому, Явтушок послав його і мав неабияке задоволення, коли Фабіян возліг на ньому до трапези, як ніби древній римлянин.

Цап поліз мордою до глечика і перекинув його, маслянка залила все підгрушшя. За інших обставин Явтушок неодмінно покарав би бородатого, прогнав би геть, але зараз…

— Нічого, — сказав поблажливо Явтушок. — Скотинка тут ні при чому. То Пріся винна. Хто ж ставить маслянку перед голодним цапом, навіть якщо то цап самого пана старости?

Та коли вже сам староста ненароком перекинули карафку з питвом, і з неї забулькало на килимок, Явтушок все ж розізлився:

— Цапе, дідько б тебе побрав, що ти все вередуєш?

— Це я, це я, Явтуше… — сказав Фабіян, підхоплюючи карафку. Залишилось у неї на денці, то староста вицідили ту дещицю з одного горла в інше тим непристойним способом, яким користувались іще задовго до того, як стали правителем Вавилона. Явтушок відзначив подумки не без зловтіхи: «Німці не потерплять за старостою такого безкультур'я, і правити йому Вавилоном не далі, як до першого застолля з ними».

— Прісю, піди націди іще нам до цієї карафки. Тільки я вже триматиму її в руках, бо то, братове, останні запаси.

Нова карафка, яку Явтушок тримав між коліньми, дала гарний поштовх до розмови.

Коли Явтушок розмріявся й заговорив про землю, до якої волів би повернутись, якби на те ласка та воля нового голови, Фабіян відчув, що саме час починати готувати Явтушка «ко смерті». Він дістав з кишені записку, яку отримав минулої ночі від глинського трунаря, і дав Явтушку. Той прочитав: «Люди, стережіться Явтушка. Він провокатор. Бужанка». Руки у Явтушка затремтіли, і, доки він надумався, що робити з запискою, Фабіян встиг висмикнути її з захололих пальців і знову заховати до нагрудної кишеньки.

— Що з тобою, Явтуше? — запитала Пріся, принісши в макітерці свіжих вареників.

— Нічого, нічого, Прісю. Маленьке непорозуміння. Пан староста чорті–що подумали про мене, а я ж думки чую на відстані, то мало не вдавився вареником. Ану, вдар мене між лопаток. Іще, іще!

Савка розсміявся, коли Пріся гатила чоловікові між лопаток, кулак мала добрий, після третього удару Явтушок і справді скидався на удавленого, завів очі під лоба.

— Принесіть йому водички, — наказав Фабіян.

Коли Пріся побігла по воду, Фабіян сказав Явтушку:

— Побійся радянської влади, Явтуше. Бо на цій землі вона всюдисуща, вона в кожному з нас… Вона повернеться!

Фабіян встав з килимка, подякував Явтушку за обід, сказав виконавцеві:

— Ходімо, Савко, служити…

За ними чимчикував цап граціозною ходою царедворця, дарма що був другим у тій ієрархії влади — після Савки.

Явтушок остерігався Фабіяна так само, як Фабіян Явтушка. Різниця була лише в тому, що Явтушок на повному серйозі заходився шукати вбивцю на Фабіяна, тоді як той не втрачав надії порятувати товариша. Для цього Фабіян вирішив розстріляти Явтушка спочатку символічно, вислухати його «передсмертне» слово, а тоді вже діяти за всіма законами війни. Отож належало знайти убивцю, в караючу місію якого мав би повірити передусім сам Явтушок. Свою кандидатуру Фабіян категорично відкинув, бо досить буде йому глянути на червоні ноги та на червоні руки Явтушка, які, напевно, до того ж тремтітимуть перед «смертю», як він розсміється, а може, й розплачеться над долею Явтушка. Савка також напріч не підходив для цього, він почне реготатися ще здаля й зіпсує весь ритуал розстрілу. Фабіян перебрав усіх вавилонян, мертвих і живих, і зупинив свій погляд на Танасові Незаміжному, який іще за царя служив наглядачем у знаменитій тоді Брацлавській тюрмі й, певна річ, розумівся на розстрілах.

Танасові було тепер за вісімдесят, він недобачав та недочував, але те вже нічого не могло змінити в долі Явтушка. Прочувши од Фабіяна, що Явтушок зрадив, старий так розхвилювався, що ладен був піти на Явтушка посеред білого дня, і стара ледве вгамувала його. Фабіян покликав Танаса на світанок до вітряків. «Вважай, що я вже там», — сказав старий, через багато років у ньому ніби прокинувся дух наглядача. Коли Фабіян поцікавився, з чого дід Танас «стрілятиме» у зрадника, царський наглядач посміхнувся у вицвілу бороду, зиркнув багатозначно на стару Килину й сказав: «Про те хай у тебе голова не болить. Ти готуй гарного вирока. І читатимеш голосно, щоб я чув. Бо як зайшли ці люципери, то я геть заглух».

Домова відбулась надвечір, а вдосвіта прийшов Савка, розбудив Явтушка, напівсонного викликав на ґанок (скляний ґанок Явтушок прибудував напередодні самої війни, маючи намір невдовзі прибудувати до ґанку новеньку хату).

— Така рань… Що скоїлось, Савко?

— Доведеться вам пройтися ниньки до вітряків.

— Куди? — начебто не розчув Явтушок, жуючи кінчик власного вуса.

— До вітряків. Там чекає на вас Фабіян.

— Чого б то раптом? Ще й не староста повний, а вже чекає…

178