Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 179

К оглавлению

179

— Наказано роздати вітряки хазяям, щоб відновити їх. От і вам один вітрячок…

— Розумно! Розумно! — враз ожив Явтушок, вибіг на приступці: — А який, Савко? Який? Отой лівий чи правий?

— Як я стою — то лівий. А як ви — то правий. Ну так, правий, — повернувся Савка обличчям до вітряків.

— То, то, то! Правий! Бо ж лівий зовсім зотлів. Лечу!

Він побіг до хати, зодяг солдатську гімнастерку, озувся в кирзові чоботи, на ходу кинув Прісі:

— Ріж півника, отого попелястого, що піє невпопад. Сам Фабіян буде у нас снідати сьогодні.

— О боже, який великий пан! — засміялася Пріся.

— Чудна! Фабіян намітив мені вітряка. — Показав крізь віконце: — Отого правішого, правішого, Прісю. Хе–хе, неждано, негадано, і вітряк! Одне слово, ріж півника та напечи пампушок до печені, у Фабіяна зовсім нікудишні зуби, а хліб у нас черствий, як камінь, його і Фабіянів цапок не вгризе.

— Клопіт мені великий…

— Вітряк же, вітряк! — вигукнув Явтушок і побіг з хати.

Не чув землі під ногами, а в душі творилось щось таке, від чого Явтушок уже давно відвик. Вітряки ж малювалися на горі, наче каліки: один, кам'яний, геть вигорів, другий стояв без крил і без верха, ворожий снаряд стяв йому голову, і лише третій все ще скидався на вітряк, хоча й також був покалічений, мав лише півтора крила замість чотирьох. Саме про нього і мріяв зараз Явтушок, спинаючись стежиною по крутогору.

Прийшов, став, віддихався. А тут ні душі. Моторошно стало Явтушку наодинці з цими каліками. Згадав до того ж про Тихона Пелехатого, якого куркулі колись повісили тут.

— Гей, тут хто є?

З руїни старечий голос на те:

— Є! А то ж як.

У Явтушка задеревів язик, підкосило ноги, великим пальцем у правому чоботі не міг поворухнути, а то вже зле. Із–за руїни вийшов Танас Незаміжний, підтримуваний бабкою Килиною, правицю ховав за спиною. «Що б то могло означати?»

— Зараз, Явтуше… Зачекай…

Гадаючи, що дід Танас також прийшов отримувати вітряка, Явтушок заспокоївся:

— Доброго ранку вам. Сусідами будемо… А де ж Фабіян?

З правого вітряка вийшов Фабіян з цапком. Поправив окуляри, привітався.

— То що, Явтуше, будемо ділити вітряки?

— Отого б правенького мені. Я б за тиждень його і пустив, якби вітри… За один тиждень…

— Бачу… Виродок ти, Явтуше. Вавилонський виродок.

— А певно, ми всі вавилонські виродки. Хіба в тому наша вина, що вродилися саме тут? І я, і ти, Фабіяне, і дід Танас… І цапок твій… І баба Килина…

— Тьфу! — сплюнула баба Килина, обурена тим, що її названо після цапка.

— Беріть його на мушку, Танасе, а я прочитаю йому вирок.

— Беру! — сказав дід Танас, винісши перед очі руку з чимось іржавим. Тоді відшукав мушку, навів свою зброю на Явтушка. Рука тремтіла, як у пропасниці. Явтушок не зворухнувся навіть, для нього все скоїлось занадто зненацька.

— Швидше! — квапив Фабіяна дід Танас.

— Зараз, зараз. — Фабіян дістав з кишені папірець, розгорнув, почав читати:

— «Як стало відомо з достовірних джерел, громадянин Голий виказав окупантам полоненого Ксана Ксанича, колишнього старшину, який переховувався у Вавилоні літа нинішнього тисяча дев'ятсот сорок першого…»

— Я??? — обурився Явтушок.

— Не перебивай! — сказав Танас.

— «Цей суд чиню не од нинішньої влади, як тимчасовий правитель, наставлений живосильно, а іменем влади рідної, радянської, над громадянином Голим Явтухієм Оникійовичем, який у важку для Вавилона годину запродав душу свою і честь, зрадив Вітчизну…»

— Але ж я… Гей, люди! — вигукнув Явтушок. — Хіба ж я не бився за Вавилон?!

— Стій тихо, не заважай слухати, — наказав дід Танас, якому сподобалось те читання, рука його вже двічі падала разом з мушкою на чомусь іржавому і ледве поверталась у бойове положення.

Фабіян читав далі:

— «Виходячи з викладеного, я, Левко Хоробрий, вважаючи себе представником радянської влади у тимчасово окупованому Вавилоні, виношу смертний вирок громадянину Голому Явтухію Оникійовичу, моєму колишньому другу і побратиму, без права поховання його на цвинтарі. Нехай його тіло з'їдять вавилонські собаки, а кістки його нехай тліють під небом, доки не перетворяться у прах і тлін».

— Все? — запитав Танас, підтримуваний Килиною. Сили його вичерпувались, іржаве одоробло у руці тремтіло. То був «сміт» з часів Кримської війни, лише дужий матрос міг би совладати з тим одороблом.

— Щось маєш сказати, Явтуше? — запитав суддя у окулярах.

Явтушок хотів сказати, що зрадником себе не вважає, однак останні слова вироку так пройняли його (слова про кістки), що Явтушок не зміг вимовити й слова на свій захист, і якщо його мозок надавався до чогось, то хіба що до того, що він сам (мозок) поза волею Явтушка прийняв рішенець про втечу. Ноги відтерпли, і великий палець у правому чоботі, контужений на війні, заворушився. Явтушок ожив, посміхнувся до суддів:

— Ходімо з'їмо півника, а тоді вже розстріляєте мене, коли я такий ворог… Пріся зарізала півника на сніданок… Для вас зарізала…

— Ні, Явтуше, півника ми з'їмо самі. За твою душу. А ти кажи, що там у тебе. Мо', маєш щось передати діткам, Прісі? Сусідам? Німцям?..

— Маю…

— А що?..

— Що??? — крутнувся на місці дзиґою і так залопотів по стежині вниз, що й вихор не встиг би за ним.

— Стріляйте! — наказав Фабіян.

Дід Танас скинувся, пальнув услід Явтушку, але куля не влучила його, й не тому, що стрілець недобачав і караюча рука притомилась, а тому, що вони вже тут, біля вітряків, домовились з Фабіяном не вбивати його — то був символічний розстріл Явтушка, розстріл на майбутнє. На Явтушка завалували собаки, щодалі, то напосідливіше. Власне, не було там ніякого Явтушка, а звивистими вуличками мчав від смерті сам лише його дух. Коли він дістався подвір'я, то Пріся саме різала півника за хлівцем, на тому лобному місці, де різала чужих качок на борщ.

179