Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 195

195

Радів Лель Лелькович у млині, раділа Марушка, брала по сніпочку на плечі й носила «дядькові вшивальнику» на самий гребінь. Ну, а про нього вже й говорити нічого, тепер, коли його вітали з дороги, він не буркав собі під носа, як раніше, а знімав кашкета й повагом розкланювався, як великий майстер. Тож золота площина даху перед ним більшала, росла, милувала око своєю гладдю, ніби й справді вшито її шовком.

Повертаючись з буряків і бачачи, як хорошіє хата, прибираючи своїх одвічних форм, Паня мимоволі проймалася до вшивальника повагою, била на смаженю останнє яйце (саме настала в курей осіння перерва) і навіть позичила в сусідів півсулії буряківки, натякнувши на те, що всі майстрові люди мають бути питущі.

— Куди це ви ходите, Паню, щовечора? — запитав Він чи не під впливом буряківки.

— У клуб до німців… — мовила Паня таким тоном, що мимоволі повіриш: ходить до них.

— Вони знають, що я тут?

— То що? Хай знають. Ви вшивальник. Хіба я не маю права найняти?..

— І справді до німців?

— А що? Чи ж я кепська молодиця? — Повернулась на каблучку Паня, аж вітер по хаті.

— Гарна. Тому й не хотілося б… Щоб люди бачили вас там…

— Мало чого… — і пішла, ледь приспавши Марушку.

Повернулася пізно, геть за північ. Не світила, роздяглася, вибралась на лежанку, яку він протопив для неї. «Шлюха… — подумав про Паню. — Знаменита п'ятисотенниця, а ходить до німців. Дружина головного кондуктора, який водить десь поїзди до фронту, коханка Леля Лельковича, який також там в окопах. І як Він міг закохатись у таку? Він, хлопчисько, недомірок. А нині найкращий вшивальник на світі. Завтра покладу гребінь, і баста. Геть звідсіля!»

З лежанки до нього:

— Цар Мина вже спить?

Мовчить. Зціплює зуби. Чи й варто було для такої ставати царем мурашок, а тепер «дядьком вшивальником»? Паня й разу не запитала, як його звуть. Знала, що він з Вавилона, з Валахів, а тих Валахів на Побужжі — як котрого року маків у пшеницях. Що не село, то й по Валаху, та й не одному. Колись сюди мандрували з Валахії й осідали тут. Осідали турки, татари, серби, болгари, ну й валахи. Прізвища тут уже всі були розібрані, поділені, то валахів і називали Валахами. Нічого, ця легковажна лемка, ось коли засіють дощі, ще не раз згадає про нього, маючи стріху над головою і тепло в хаті. Йому б помовчати. Але ж, якщо ти не байдужий до жінки, то які б почуття не шматували душу, а вигорнеться із того сувою щось недоречне.

— Хто вшивав хату до мене? Отут, над нами?

— Микола…

— Потекло б. Я перешив… Завтра кладу гребеня… Ну, а що німці? Весело там у них?..

Прийшла, сіла на краєчку ліжка. Вродлива, як ніколи, ще такою не бачив її.

«Геть!» — спалахнуло в душі й погасло.

— Ви знову поклали під подушку?

— Що?

— Револьвер.

— Поклав…

— Я сьогодні прибирала постіль. Побачила слід на подушці. Геть відбився. Як є. А сюди можуть прийти німці, побачать… Не кладіть більше. Воно ж не відпереться…

— Завтра я вже йду зовсім… Добре було б для гребеня дістати пирію. У нас, у Вавилоні, чудові гребені роблять з пирію. Вічні гребені.

— Хто ж нині бідкається пирієм? То ми кожну пиріїнку вибирали з поля. Аж страшно тепер, скільки праці на ті центнери.

— Для німців теж потрібні буряки… — (Скільки докору може вкласти людина в слово!)

— Сьогодні приїздив гебітс з Глинська. У білих рукавичках. Походив, понюхав бурячка і поїхав. Пан! Чужинець! Приїхав глянути на рабів. Пускають завод. Цукру хотять. А як на мене, то я б ці буряки згноїла. Нашу працю хотять повернути проти нас. Ось як воно, царю Мино.

— Лемки хитрі. Нехай придумають щось.

— Що ж вони, сердешні, придумають? На свою ж голову. Копаємо, прикопуємо. Мо', зима так і прихопить їх на полі…

— Чому це ви згадали про царя Мину?..

— Жаль мені його, зелененького. Не вміє зброї ховати. Сліди на подушках. А ворог страшний, хитрющий, все чує, все бачить. Так і загинути можна через необачність, через хлоп'яцтво. Он десантники. Самі обрали собі місцину. Хіба ж можна було?

— Не чути про десятого?

— Шукають… Німці шукають. Староста бачив вас?

— Бачив. Учора зупинив візка. Сподобалась йому робота. Теж хоче хату перешити. Вкрита, ніби навкидя, тече.

— Ось бачите, яка я легка на руку. Ви погодились?

— Я сказав, що завезу свій зарібок додому, тоді повернусь. Питатиме — ви платите мені пашнею. Центнер, два, скільки завгодно. А сам я із Шаргорода. Не збрешіть. Там сільце є під Шаргородом.

— З ним обережно. Хисткий тип. Одне око на схід, друге — на захід. Вам можна довіряти все?

— Така радість вшивати вам хату!

— Для солдатки вшити хату не гріх. Микола ж мій там! Та і за любов належить відробити. А як–бо ви думали? Але це жарти, царю Мино. Звичайнісінькі жарти. Не сердьтесь, але до сьогоднішнього ранку… Той, уже до вчорашнього, я могла думати про вас що завгодно. Ну, з Вавилона, ну, з Валахів. Ну і що? Чого раптом? Любов?.. Яка любов, коли смерть довкола! Дитячі захоплення! Могли бути. Це так. Але стільки років спливло… Який тут цар Мина?.. Але є один чоловік, який повірив вам…

— Це ж хто?

— Лель Лелькович… «Десятий»…

— Ось хто!

— Він пригадав вас. По історії пригадав… Ідіть і скажіть Мальві Орфеївні, що він тут. Він чекає її. Чекає… Буде чекати. Якщо справді вона повернулась. Якщо вона є…

— Є, Паню…

— Як добре. Як добре, що вона є, що вона прийде сюди. А ти… А ви могли ж і приховати від мене?

195