Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 196

196

— Міг, звичайно. Я все міг приховати. Все, Паню… Час такий. Люди тіні своєї жахаються. Але ж від вас приховувати?..

— Знать, ми ще не зовсім розхрещені. Коли віримо одне одному, самим собі…

— Коли ж мені йти?

— Зараз. Він помирає… Не кажіть про це Мальві.

Паня тихо заплакала. Коси лежать вкруг її голови, багато їх, і печаль від них на душі ще більша. Всі ці роки Паня любила Леля Лельковича, не переставала любити… А Він хіба що царем мурашок побував у її косах, та й тільки. Але хіба цього мало? Вмирає десятий… Вмирає останній з десанту!

За городами озирнувся на хату. Вже так і стоятиме без гребеня, бо коли іще він навідається сюди. Може, й ніколи. Паня стоїть на дверях, у сорочці, висока й печальна Паня. Прощається з ним. Він помахав рукою, йде, а Паня стоїть. На полі чорно бовваніє млин. Там світло, двері навстіж, лише верхнє віконце темне.

Йому йти повз млин. Там повно чоловіків, постукують, погрюкують, снують по млину, бідкаються біля локомобіля. Зазирнув: тут Аристид Киндзя, Ярема — шкільний сторож, Кирило Лукич сидить на камені з зубильцем і постукує молоточком, Сильвестр зі скрипкою у футлярі. Сидить на східцях, що ведуть нагору, на другий поверх млина.

Лемки ремонтують млин…

Хочуть пустити млин. Для себе й для німців, певна річ. А то ж як, і для них, окупанти вимагають цього. Чи, бува, не тут помирає Лель Лелькович? Якщо тут, то які ж чудові лемки! Вони вигадали цей ремонт, це копошіння; це нічне пильнування. Вони хочуть бути з ним, а може, привезли лікаря й за віконцем (затушкованим мішечком) горять карбідки, відбувається складна операція. А все оте внизу — театр лемків, театр для ворога. От тільки чому Сильвестр зі скрипкою?..

Колись до Вавилона було тридцять п'ять кілометрів, коли ж іти обхідними дорогами, то стане набагато більше. Під млином велосипеди, кілька підвід, проте лемки не так уже й люблять Мальву Кожушну, вавилонянку, щоб заради неї ризикувати будь–чим: колом чи возом. Встигне — то встигне, а ні — так і буде. Обійдеться Лель Лелькович і без неї, хоч це його найбільша забаганка, може, й остання. За Леля Лельковича ж усі оті, що тут, ризикують чимось більшим. Що варто німцям прийти сюди, зазирнути нагору? Якщо Мальва не встигне сюди, то це буде його вина, а не їхня. Ще ж дійти треба до того Вавилона! А німці позапирали дороги, мости, ловлять десятого… Аристид Киндзя вийшов, побажав йому щасливої дороги. Що може мірошник за таких обставин, коли млин (те Він і сам бачить) ще не працює? Якби ж то працював, то вкинув би мішок борошна на підводу й справив би помольця до Вавилона. «Непревзойдьонно справив би…» А так — з Богом!.. Рука в Аристида в мазуті, то він обтер її об штани, перш ніж подати. Зойк нагорі спонукав лемків до роботи. І лише Сильвестр не рухався на східцях. Вночі, коли всі розійдуться, він гратиме для Леля Лельковича у темному млині. Гратиме, аж доки той не засне. Музика, видобута з чесної душі, лікує, як твердить наш Фабіян. Але ж лемки знають про те і без філософа. Чудовий народ!..

Розділ п'ятий

Густа подільська ніч почалася відразу ж за Зеленими Млинами, а наче прокралася сюди з Таврії, де о цій порі ночі — як осіння рілля. «Єдина спільниця для десятого! — думаю собі, крадучись крізь сонмище ворогів, число яких множить та множить моя уява. Але втіха з того, що несила їм цю нашу подільську ніч довчасу перетворити на день, щоб застукати десятого просто поля та просто неба. Хай їхній знаменитий доктор Фаустус стане їхнім спільником і зможе щось подібне заподіяти з німецькою ніччю, та тільки не з нашою. Тільки б вона ненароком не вибухнула від того, що нерви мої напнуті, як струни на Сильвестровій скрипочці, який, напевно, тихо награє зараз у млині для Леля Лельковича, щоб не дати йому померти, бо тоді обірвалася б ця єдина жива ниточка, що могла зв'язати підпілля з Великою землею.

Де Зелені Млини, а де Гураликів ліс, та наче аж сюди чути мені ту скрипочку. Аж чудно від того, що людська уява здатна отак зберігати й наближувати згуки, але з ними мені не так самотньо й не так моторошно в цьому лісі, який знаю з дитинства, з тієї самої весни, коли ми, дітлахи, ключем тяглися з Вавилона сюди дерти воронячі гнізда. Ліс тоді здавався мені зеленим раєм, вороння тут плодилось мільйонами, встигай лише оббирати його, все в ньому квітло й буяло… Якісь тіні наче жахаються, перебігають мені дорогу, застерігають мене. Вони не схожі одна на другу, й, ніби об'ємні, тілесні, живі, кожна нагадує мені когось із тих, без кого цей ліс міг би зараз зчужіти для мене. Он Валя Цибульська вихопилася з березової гущавини і кличе мене кудись, як нічниця у білому, — а куди? Он Микола Гуралик, мій товариш по школі, син лісничого, причаївся під дубом, щось показує мені рукою, — а що? Озираюсь у той бік — нема там нікого. Ліс — непроглядь одна, аж з тієї непрогляді виступає сам лісничий — Олександр Пилипович, у гербовому кашкеті, з ріжком, постояв, похитав головою й зник.

Сухий перебір затворів (щось п'ять чи шість) перервав ті спогади… «Стій! Руки вгору!» Аж ось де вони причаїлися. У вербах, по той бік греблі. Небо втопилося у ставу геть усе, а я ніби стою посеред неба, насправді ж посеред греблі, тієї самої греблі, на якій свого часу освідчився в коханні Валі Цибульській. Була зима, на завод привезли фільм «Петро Перший», ми навчалися тоді в другу зміну, то всім класом вирушили на вечірній сеанс. Усі пішли через лід, а Валя мала нові чобітки, ніяк не могла в них на льоду, то я викликався вести її через греблю. У мене не клеїлось, Валя квапилась, ми і так запізнювались, а коли я вже ось–ось мав дійти до суті, Валя засміялася й побігла з греблі. Виявляється, якраз тиждень тому на цій самій греблі їй освідчився Микола Гуралик і також зазнав поразки, хоча й мав славу великого математика, а на додаток — батькове лісництво. Верби стояли в інеї, Валя у білій хустині, а теж наче в інеї, в душі ж такі гарні, чисті почуття до неї, що за них тоді не страшно було б померти…

196