Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 201

201

Іду до хати збирати скалки від бутля, скидаю їх до того самого кошика, в якому так упевнено перед цим почував себе бутель. Ніколи не слід починати обживати хату з бутля. Але тут і господар. Ступив по калюжі в мій бік, пильно глянув у вічі:

— Десятий?..

Що вже й казати йому. Десятий помирає у млині, в Зелених Млинах, а я, напевне, з тих самих, що і він, вагар. Але відступати вже ніяк.

— Десятий…

— Вас погано там готували… — сказав він тоном людини, що не терпить заперечень. — Адже ти тут не один. Нас тут багато таких. Так–так, уяви собі, багато. А ти подаєш слід сюди, на завод, думаєш лише про свою шкуру. Пацан!

Хлопчисько! Он Голий, який возить буряки для німців, так і той ніколи б такого не зробив. Марш на «овечку»!

Показую на кошик:

— Через цю кляту «овечку» в мене вислизнув бутель…

Вагар помітив пальто на ліжку, підбіг, взяв його і, винісши надвір, пожбурив до ставу.

— Що ви зробили? Там обойма…

Він вибіг на камінь, підхопив пальто, подав мені.

— Забирай. Швидше ж бо!

Тоді пожбурив пальто далі від берега.

Неподалік від вагової стоїть «овечка» під парами, з кількома порожніми гарбелями. На першому гарбелі гурток вантажників. Схоже на те, що «овечка» довчасу залишила станцію і зупинилася тут, біля вагової, не випадково. Машиніст, уже літній чоловік, тримає руку на траверсі, а дверці відчинені. Бо ледве я ступив на східці, як «овечка» зачахкала, заскрипіла всім корпусом і побігла на Пилипи.

Машиніст показав мені на залізне сидіння. Я присів. «Овечка», розбурхавшись, мчала на весь хід по розхитаній колії. А кочегар усе кидав і кидав у топку вугілля. На тендері шурхотіла його залізна лопата, у топці гуло, як у пеклі.

— Ай, молодець Гларіон! — посміхнувся машиніст, пильнуючи за дорогою.

Ліс, що його видно з віконця, плив нам назустріч, зараз він скидався на величезне багаття з гарячими вибалками і стійкими проти осені дубовими плесами на горбах. По цей бік лісу пошукові собаки на поводках гнали перед собою табун коней. Німці ледве встигали за собаками. Кочегар зайшов до кабіни, щось шепнув машиністові. Той кивнув у відповідь. Піт котився по обличчю кочегара, заливав очі, коли ж він протер їх і зиркнув у мій бік, то я мимоволі підвівся, тамуючи подив. Іларіоном виявився Яша Шморгун, знаменитий заводський перукар, так шанований свого часу нашою шкільною братією. І найгрізніші поборники шкільної гігієни нічого не могли вдіяти з нашими чубчиками, що їх так чудово облагороджував цей винахідливий цирульник. І все те буквально за гріш, хоча був майстром найвищого класу, — у нього стригся й голився сам директор заводу Соловйов і навіть начальство з Глинська, чим викликало гострі ревнощі глинських перукарів. Рано «радіофікований» (у перукарні вже тоді була радіоточка), Яша вражав нас своєю обізнаністю, а крім того, завше мав під рукою «живу» інформацію, тому посидіти в черзі до нього і послухати його було саме задоволення. Зараз уже якось і не уявити собі тодішнього життя заводу без Яші Шморгуна та його перукарні, яка була, крім того, ніби і своєрідним клубом, і ми, менші, вважали для себе за велику честь бувати там. Яша знав тоді нас, мабуть, лише по чубчиках і тепер не впізнав мене.

«Піду ще піддам жару», — і знову голосно зашурхотіла його залізна лопата. А тут машиніст мені на вухо:

— Піди поможи Іларіону. Хай тебе потом пройме. Там, у Пилипах, вредний німець. Не терпить білоручок. «Арбайт! Арбайт!» А на тобі ні спецівки, ні обличчя пристойного. Ще може присікатись…

Він глянув на мої руки, що мали помітні сліди мого вшивальництва у Пані Властовенко, сказав:

— Що ж ти, брат, лізеш їм у лапи? Нельзя так, нельзя. Це німці, брат. З ними, брат, не шути. Коли щось маєш при собі — не носи з собою… Поклади сюди. — Він вказав на залізну скриньку для інструменту та пакті. — Бо німець вредний, наскрізь бачить… Не бійся, в мене не пропаде…

Викладаю, що ж робити. Тоді йду, беру в Яшка лопату, гачу й гачу в топку. Яша стоїть поруч, прогортає жар залізним прутом. Пилипи нас не приймають, на запасній колії стоїть товарняк. На запломбованих вагонах жовті кола з червоними блискавками. Один вагон з охороною, і платформа з зенітками.

— Гази везуть, — каже Яша.

— Не вигадуй, — буркнув машиніст.

— Гази. Жовте коло з блискавкою — це гази. Охорона он, бачите, яка. І в кожного протигаз. Де ви бачили охорону з протигазами?

— Так, гази… — погоджується машиніст.

Через десяток хвилин відкривають семафор для газів, потяг тихо рушає… Тоді впускають нас… На пероні стоїть німець, якого прозвали тут Вапном. Вапняк привозять не лише для Журбівського, але ще для кількох ближніх заводів, а Вапно командує розподілом і вивантаженням.

Весь день вантажимо вапняк, носимо його на ношах з буртів по крутих трапах, зіпертих на вагони. Ні перекурити, ні перепочити — Вапно тут як тут.

Він, і правда, німець лютий, запеклий. Двічі нас з Яшком завернув од вагона, примусив довантажити ноші. Яшко остерігався Вапна, аж сіпався, коли той нагадував про себе. «Іларіон!» — кричав Вапно, ледь Яшко дозволяв собі перепочити хвильку.

— Чого він уївся на вас, Іларіоне?

— Сподобалось йому моє ім'я, — з сумом в очах пояснив Яшко. Потім додав, перевівши на жарт: — Та як Яшка не малюй, а він Яшко… ти, бува, не стригся у мене?

— Авжеж, стригся…

— Я ж то бачу — чуб наче знайомий…

— А я вас одразу впізнав…

— От біда! Всі впізнають, навіть діти, яких я хоч раз під нулівочку… Прямо носа не виткнути. Вже заховався на цій «овечці», однаково впізнають. Ніякого поняття в людей… Є Іларіон, і хай би собі був Іларіон. Так ні, Яшко і Яшко. «Мамо, мамо! Он Яшко пішов!»

201