Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 202

202

— А вагаря нашого вам не доводилось стригти колись?

— Того? На вагах? А навіщо тобі? Чув сьогодні на греблі?..

— Чув… — І я знову запитав про вагаря. Ану ж і справді то сам Тесля. Перший–найперший глинський секретар…

— Прибився сюди недавно. Спершу працював на ремонті, а це, як пішли буряки, став вагарем. Звати його Василем Андрійовичем… А прізвище Журавель. Це він зупинив «овечку». З ним іще Тарасов. Мовчазний, строгий, Борис Іванович. Може, воно й не Тарасов, і не Борис Іванович… Але кадровий. По виправці бачу, що кадровий. Перед сном у ставку купається. Я буваю у них. Там такий гарний бутельок стоїть. Хочеш, зайдемо після каміння, пропустимо по стаканчику…

Я чи не надто сумно посміхнувся при згадці про бутель.

— Не віриш..

— Чому не вірю, Іларіоне, вірю… Тільки бутля того вже немає. Я сьогодні його розцокав…

— Ти?!

— Ненароком. Випадково…

— Отого, що в кошику?

— Того самого, зеленкуватого…

Іларіон зовсім присмутився. У нього безсоння, страшні ночі, а той бутель начебто тримав його на ногах.

На завод поверталися пізно. На підйомах «овечка», така шустра вранці, чахкала, борсалась у власних димах, хоч Іларіон так само, як і вранці, обливався потом біля топки. Я лежав на камінні, не чуючи ні ніг, ні рук, дивився у визоріле небо.

Поруч у білих робах лежали інші вантажники, наче побиті, тіла їхні злилися з вапняком, скидалися на білі брили. Мене все більше охоплювала тривога за вагаря, за перукарню, за людей, які причаїлися на цьому заводі.

Зараз ліс стоїть тихий, зачаєний. Коло нього поїзд притишив хід, і один з вантажників, якого називали дядьком Петром, вже немолодий, сухорлявий чоловік у робі, шепнув мені: «Це чи не для тебе, синку!»

Біля кілометрового стовпця, вкопаного осторонь насипу, стояв вагар. Я впізнав його по кепці, насунутій на чоло. Напевне, це він подав знак «овечці» притишити хід саме тут.

— Живий? — різко запитав вагар.

— Завдяки вам, Василю Андрійовичу.

— Ого, ти вже й по батькові величаєш… А звідки відомо тобі?

— Іларіон сказав. Кочегар.

— Базіка він, Іларіон. Сподіваюсь, ти не вибовкав йому про десятого.

— Я мовчав. Та він і сам здогадується.

— А як Вапно? Не чіплявся до тебе?

— Геть замучив. Продиху не давав.

— Справжній німець. Наш німець.

— Вапно???

— Ага, Вапно, Вапно… З Відня сам. Соціалістом був. Депутатом парламенту… Австрійського.

— Чому ж такий лихий?

— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?

— Пішов.

— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?

— Мене, Василю Андрійовичу, ніхто не викидав. І ніякий я не десятий. Десятий помирає в Зелених Млинах, а може, вже й помер. Ну, а дев'ять, ви знаєте, — загинули в бою. На колишніх хуторах.

— Молодець Тарасов. Він перший сказав, що ти ніякий не десятий.

— Я став десятим сьогодні на греблі. Потім ви ще підтвердили. Та й ці, на «овечці», напевне, вважають мене за десятого…

— Все правильно. Справжній десятий нізащо не поліз би на греблю. І на завод також не приплівся б. Ти коней бачив на лузі?

— Бачив…

— Справжній десятий піймав би коня й подався б якомога далі. Чому ти цього не зробив?

— Не зміг піймати коня.

— Не вигадуй… Просто не здогадався. Ще й посвідчення загубив на лузі. Червоноармійське посвідчення. Німці знайшли біля коней. Твоє прізвище Гейба?

— Вперше чую. — Я назвав йому своє прізвище. — І ніякого посвідчення при мені не було. Не знаю, хто його міг загубити…

— Тоді хто ж цей Гейба?

— Поняття не маю… — (Я згадав болотяника).

— Можливо, їх було більше? Не десять, а одинадцять?

— У Зелених Млинах знайдено десять парашутів. Десять… Це я знаю точно.

— Одинадцятого могли викинути тут. З рацією. Це інколи роблять свідомо. Для збереження зв'язку. На випадок провалу групи.

— Де ж він, цей Гейба?

— Щез безслідно. Німці прочесали ліс, обшукали завод, спалили лісництво — нема. А він чи не майнув на коні.

Він повернув на стежку, що вела в поле. На тлі лісу бовваніла скирта. Немолочена. Біля неї — молотарка, паровик, бочка для води, а неподалік, на стерновищі, що взялося вруном–сіянцем, паслися коні. Чи не той самий табун, що вчора, на мокрому лузі. Я мимоволі пошукав там біле лоша, та не знайшов.

— Клаус виганяє нас на нічну молотьбу, — що вдієш, доводиться. Ти що вмієш на молотьбі?

— Все вмію. У нас, у Вавилоні…

— Ти справді з Вавилона?

— Вавилонський.

— Ось що. — Він поклав мені на плече руку, легку, чутливу. — Відступати вже пізно. Будеш і далі за десятого.

Я мушу показати їм, — він кивнув головою в бік молотарки, — людину з Великої землі. Мушу. Хочеш — називайся Гейбою, хочеш — ніяк не називайся, але ти десятий. Вас було викинуто знищити газовий поїзд. Він тут уже третій тиждень. Вас викинули саме враз. Але трішки не там. Помилився штурман. Дев'ять загинуло, а ти вийшов… Ходім!

Ледве встигаю за ним. Далося взнаки те каміння, а ще непевне становище, в якому я опинився. Навіщо ця неправда?

Він зупинився, ще раз пильно оглянув мене, наче хотів упевнитись, як сприймаю щойно сказане ним. Я відчув, що йому зараз потрібен десятий, конче потрібен. І не так для нього самого, як для тих, кого він зібрав навколо своєї вагової. Люди і справді могли зневіритись, занепасти духом. Ось йому і хочеться кинути камінь у цю заводь, підняти людей на якесь гаряче діло. Ну, хоча б на ворожі ешелони, що плавом пливуть на фронт по цій магістралі. Але при тому всьому не полишало мене ще одне припущення, яке виникло буквально зараз, доки я відчував на собі його допитливий погляд: а він сам, бува, не з першого десанту, який, коли вірити чуткам, викинули місяць тому над Гураликовим лісом? І, можливо, цей, другий десант викинуто саме для нього. Все це колись з'ясується, а зараз…

202