Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 205

205

Сташко під виглядом тієї ж гри у «німців» та «наших» пробирався у подвір'я, зазирав у вікна, докликався її: «Мальво, це я…», зберігаючи, певна річ, деяку обережність. Що ж до «німців», так ті просто нахабніли біля інших вікон, гукали хором: «Сташко! Сташко! Бігом сюди! Он вона, он вона! Стоїть у кутку». Сташко біг туди, припадав до шибки, але ніякої Мальви. Мальву ж жахало те, що вони говорили про неї не як про живу, раниму, якій можна завдати болю, а як про німий предмет їхньої допитливості. Думала: «На цей момент бракує лише справдешніх німців». Впізнавала по дітях їхніх батьків, був тут і Явтушків найменшенький, одноліток Сташка, з чужих вже й не дивувалась. Але свій, рідна кров, рідна душа. Отак рідний син може заподіяти лихо, хоч і приходить сюди з найніжнішими почуттями.

Повертався додому ошуканий, скривджений. А одної ночі чи привиділось йому, а чи наснилось, що Мальва сидить біля ліжка, в хустині, дихає на нього, як ніби жива, та коли прокинувся — її вже не було, неначе розтанула в пітьмі. Розповів бабусі про те своє видіння, цього разу бабуся не стала сварити його, а наступного дня сама привела до Рузі, дістала ключа на віконці, що над дверима, й, одімкнувши хату, сказала: «Шукай, дурнику, сам». Мальва змовилась зі старою, сховалась на горищі, у старій віялці, яку випер колись туди ще Петро Джура, випотрошивши з неї усі нутрощі. Хлопчина, вражений такою довірою бабусі, вчинив справжній трус, обшарив усі закапелки в хаті, на горищі, обстукав навіть віялку, засновану павутинням, та, не виявивши матері, тяжко засумував. Не міг збагнути, навіщо ті, у кого матері тут, у Вавилоні, так жорстоко насміялися з нього.

Замкнувши хату, стара повела хлопця додому, а точніше, повів її Сташко, бо, відколи Мальва тут, у Вавилоні, Зінгерка геть засліпла. «Нехай кажуть тобі, що хочуть, а ти не вір нікому, бо яка ж мати не прилинула б до свого дитятка, якби була вона тут». Ця пересторога була необхідною для Кожушних. Сташко розбазікає дітям, діти батькам, і піде снуватися ниточка в самий Глинськ, до Конрада Ріхтера (Кожушні не знали, що та ниточка вже й так снувалась, а їхня пересторога виявилася запізнілою). Один раз Конрад Ріхтер вже навідувався до Кожушних. Запитав, чи вдома Мальва Кожушна (він вимовляв її прізвище — Кожун–а–а–а).

«Та хай мені й геть очі витечуть, коли бачила я її від початку війни», — клялася Зінгерка, та не проминула ж нагадати при тому і про давні зв'язки їхнього роду з німецькою фірмою «Singer», якій вірою і правдою стільки літ служив агентом її чоловік, а Мальвин батько Орфей Кожушний. «Мо', й пан Ріхтер чув про такого агента, який метався по світу з машинками цієї фірми. За те їх і досі Вавилон прозиває Зінгерами, а це вам, пане, щось та значить, бо ж Вавилон прізвиська людям добирає так, що носять вони їх довше, ніж живуть, до сьомого коліна носять». Показала на Сташка, сина Мальвиного, онука свого: «Вже і він помре Зінгером…» Старій здалось, що все те справило враження й на гестапівця. Він сказав, що знає таку фірму, щось шепнув перекладачеві, той побіг до машини й приніс звідтіля цукерка, довгого, в кольоровій обгортці, віддав шефові, і той вручив цукерка нащадкові Зінгерів. Тоді ще справді Мальви не було у Вавилоні, вона переховувалась у Глинську у Варі Шатрової. Хлопець не знав, як бути з цукерком, то бабуся і тут не розгубилась: «їж, їж, це ж начебто від наших родичів». А коли Конрад Ріхтер поїхав, бабуся вихопила цукерка й пожбурила в помийницю: «Хай нас бог боронить, дитино, від таких родичів! Приїздив, гаспид, по Мальвину душу».

Того досвітку мати затопила в печі, хотіла, як звично, подати Мальві знак димами, що вони тут з онуком живі й здорові, а вона може собі спокійно перебути ще один день. Коли це прямо з мжички, сірої, густої, схожої на дим, — Фабіян у віконці, мішечок на голові ворком, окуляри, полум'я з печі висвітило його в мокрій шибці. В таку рань Фабіяна рідко бачать на Вавилоні. Вийшла до нього, був він без цапка, сам. «Бабо, — навіть не поздоровався. — У Зелених Млинах наші скинули десант цієї ночі. По всіх селах обшуки. Можуть приїхати і сюди. Скажіть Мальві, нехай тікає десь далі. І то зараз, бабо, в цю ж мить. Хоч до мене, а хоч куди–інде, тільки не тут, тільки не тут…» — «Нема її, Левку, і не буде, хто–хто, а ти ж бо знаєш, що вона подалася з нашими». — «Бабо, йдеться про життя або смерть, а ви верзете таке, наче вам сказати більше нічого». — «Ба й нічого!» Зачинила перед ним двері, а ноги підкошуються, руки негодні скрутити віхтя, ледь дотопила піч, а тоді заходилась будити Сташка, щоб той провів її до тітки Рузі «позичити солі», вона оце, мовляв, тільки зараз помітила, що в них скінчилася сіль. Геть розвиднілось, доки зібрались, люди вже вибрались на буряки, на греблю, що по той бік ставу. Скочувалися з гори порожні вози, наче падали туди з неба й розбивались там, бо далі їх вже не було чути. А тут тихо, майже нечутно підкралася до воріт машина. Одна, а за нею і друга, — грузовики.

Того разу Конрад Ріхтер приїздив на легковій, а це вичумлився з кабіни грузовика, подав команду, його люди в чорних плащах, розмиті мжичкою, скидалися на слизьких потвор, вмить заповнили подвір'я, оточили хату, хлівець, не забули й про прірву, так наче найбільше зло для них таїться там, у ній.

Спостерігаючи за ними з вікна Рузиного дому, Мальва чи не вперше відчула, що вона щось та важить, якщо проти неї одної кинуто таку силу. Гестапівці трималися так, ніби чекали тут збройного опору. Навіть до нужника на городі, складеного з соняшничиння, зазирали з такою пересторогою, наче там конче мав хтось сидіти з кулеметом.

205