Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 206


К оглавлению

206

Доки йшов обшук, Ріхтер стояв під в'язками, розглядав перекладину для гойдалки (саму гойдалку Савка Чибіс уже встиг зняти й заховав на горищі сільради, або, як її тепер називали — управи). Німець не міг збагнути, як ці люди, що складають такі ріденькі нужники з соняшничиння, примудрились так високо виперти товстелезну соснову балку для гойдалки, балка помітно прогнулась під власною вагою, і Ріхтер мимохіть подумав, що гойдатися на ній — цілковите безумство. Ні, не збагнути йому цього народу, психологію якого він так старанно вивчав іще задовго до того, як прийти на цю землю. Гестапівця бісило те, що і цього разу нема ніякої Мальви Кожушної. Жандарми вивели з хати й поставили перед ним стару з хлопчиком. Стара не стала цього разу поширюватися про фірму «Singer» — вона мовчала. Ріхтер також мовчав, розглядав хлопчину. Той стояв перед ним босий, безневинний, сонний іще, протирав кулачками очі, але мав непокірний чубчик на голові. І тут Мальва не те що побачила, а скоріш відчула, як Конрад Ріхтер стрепенувся весь, наче по ньому вдарив струм, тоді підняв руку і щось прокричав жандармам німецькою мовою, показавши на хлопчину. Двоє в чорних плащах схопили Сташка за руки й повели з подвір'я.

Він не пручався, ще не знав, куди ведуть його, а можливо, сподівався, що бабуся порятує, та, спинившись біля машини, звинувся вужем, забився, хапав жандармів зубами за пальці й таки виприснув від них. Ріхтер розсміявся, бачачи цю кумедну боротьбу, та, коли хлопець на всьому бігу кинувся до прірви і зник там, а жандарми вже готові були прошити прірву автоматними чергами, Ріхтер знову щось крикнув їм; напевне, сказав, що хлопець потрібен йому живий, тільки живий. Бо кілька жандармів разом полізли до прірви, вибрали з неї Сташка, обвили мотузкою, напевне, призначеною для Мальви, і, мов тростинку, пожбурили до кузова. Ріхтер підняв руку в білій рукавичці, показав старій на перекладину. Проказав ламаною мовою: «Матка! Матка!» Мовляв, якщо Мальва Кожушна сама не з'явиться до нього, то він повісить її сина на цій перекладині. І строк дав: три дні.

Стара, залишившись під в'язками, де все має відбутися через три дні, накликала на них страшні вавилонські прокляття, від яких свого часу всихали Валахи й інші вороги Зінгерів, та тільки цього разу її прокляття не мали сили. Сідаючи до кабіни, Ріхтер ще раз покликав її: «Матка! Матка!» — і знову показав три пальці. Вони так і заклякли на піднятій руці, та начебто саме з них, з пальців, злетів злостивий сміх Конрада Ріхтера.

Прибігла Мальва. Розштовхала тих чорних потвор, а може, вони розступились перед нею — стара недобачала, однак вони не стали заважати їй навіть тоді, коли Мальва, опинившись в кузові, заходилась розв'язувати Сташка, а потім подала жандармам все ту ж мотузку, цього разу таки для неї. Вони вже ладні були в'язати цю жінку, але Конрад Ріхтер присоромив їх: навіщо? Адже прийшла до них добровільно, сама прийшла, він, великий знавець психології цього народу, саме і розраховував на це, вони ж бо, німці, люди галантні в поводженні з жінкою, навіть якщо вона сама Мальва Кожушна. Вражений її спокоєм, Конрад Ріхтер наказав рушати, забрався до кабіни. Сташко ж, сплигнувши з кузова на землю, стояв і дивився на матір з подивом та захопленням, ще не ймучи віри, що це вона, Мальва. Востаннє він бачив її зовсім не такою. Це було на початку війни, бої вже йшли за Вавилон. Мальву привезли на райкомівській машині. Сташко ще ніколи не бачив її такою гарною, доброю, розчуленою, як тоді. А зараз на кузові стояла геть сива жінка, сива і строга, мжичка розмила їй обличчя, однак видно було, що вона не плакала, а коли машина вже загурчала, сказала йому: «Скажи бабусі, нехай подасть мені щось на плечі. Мерщій». Ріхтер зачекав. Винесли для неї гуньку, ту саму стареньку картату гуньку, яку вона полюбляла накидати на плечі, коли приїздила в гості з Зелених Млинів з дядьком Федором («Золотим дядьком»). Накинула гуньку на плечі й так, напівроздягнена, з непокритою головою, стояла, зіпершись руками на брезент кабіни, а жандарми повсідалися за її спиною у два ряди, чорні, погорблені, ховали обличчя од мжички. Стара Зінгерка подумала — од Господа Бога ховають обличчя за те, що їх так багато на цю одну беззахисну жінку, в поставі якої вчувалася зневага до них, якась доконче Мальвина неупокореність.

Стара була зачудовона нею, але це почуття поступилося враз перед іншим, гнітючим почуттям безпорадності перед долею, невідворотності того, що вона передчувала й чому так і не могла зарадити. Коли подвір'я спорожніло і вони залишились на ньому вдвох зі Сташком, посиротілі й такі самотні, стара накинулась на Сташка: «Чого ж стоїш? Це через тебе її! Чого ж стоїш? Біжи кудись, гукни людей, може, вони ще переймуть її… Ну, не стій же каменем тут, не стій!» — «А куди бігти? До кого?..» — розгубився Сташко. «Куди??? На буряки!..» — Вона показала рукою навмання у той бік, за Вавилон, де о цій порі мали бути люди. Навпростець це зовсім близько…

Сташко побіг, машини з Мальвою в цей час гарчали, підвивали, скаженіли на греблі, не могли вибратися з тванюки, розбитої возами, а старій, що все ще стояла у подвір'ї, ввижалися люди на буряках, озброєні хто чим — заступами, копачами, вилами й навіть кісками — весь Вавилон суне на дорогу відбивати Мальву. Ні, ні, Вавилон так просто не віддасть її цим чорним потворам. Тим часом Сташко вже вибіг за Вавилон, уже бачить людей, лише вони здатні визволити його матір, ось тільки б не впасти, добігти б до них. На його щастя, грузовики добряче засіли на греблі, йому чути, як вони ревуть, гарчать, підспівують то один, то другий. Вибрались, кляті, полізли на гору, вже сунуть на глинську дорогу, але ж і він встигає, на буряках уже помітили його, декотрі вже розгинаються, дивляться в його бік, перемовляються між собою — впізнали його. Де ж би й не впізнати, коли ці люди, бувало, на кожне відкриття гойдалки валять на його подвір'я, літають вище в'язків, а потім, розгарячившись, п'ють воду, як коні, яку він носить для них з лугової криниці. Тільки не стає води у відерці, то відразу: «Сташко, води!» Сташко мав велику радість з того, що міг слугувати цим людям, одне бігав з відерцем до кринички, яку викопав при лузі ще дід Орфей, не маючи змоги вибити криницю на горі, при хаті. Тепер Сташко бачить, що тут і справді повно людей, ондечки тітка Рузя з ланкою, жінки сидять, чистять буряки, вже помітили Сташка, занишкни; а он, зовсім недалеко від дороги, дядько Явтух вантажить буряки на воза, а інші біля своїх возів теж від нього не відстають. Звичайно ж, вони ще тут нічого не знають, що скоїлось у Вавилоні. Сташко добігає до гурту, де тітка Рузя, й, ледь перевівши подих, говорить жінкам: «Німці забрали Мальву… Он вони везуть її… Бабуся сказали… Щоб я сказав…» Ще щось белькоче там, а вони всі мовчать, і тітка Рузя мовчить, тільки очі відводять, так наче їх це зовсім не обходить. Тоді він біжить до іншого гуртка, каже, що он, на машинах, німці везуть Мальву. А відповіді знову ніякої, лише німі погляди з–під мішечків та ворків, якими рятувались від мряки; що ж він до жінок, — нараз збагнув Сташко свою помилку, — подався стрімголов до возів, там чоловіки з вилами, там уся сила і вся надія. Прибіг до Явтушка, той закляк на мить, коли Сташко зупинився перед ним, вислухав, глянув на машини, а тоді знову взявся за буряки. Не кинулись навперейми грузовикам і від інших підвід, а Ничипір Скоромний (брати були тут обидва) навіть пригримнув на Сташка: «Не кричи, дурню, самі бачимо, не повилазило нам». Поспиралися на вила й мовчки дивилися на дорогу. І тут Сташко збагнув, що ці люди вже не годні визволити його матір, тепер він і сам стояв у розпуці, адже досі мав доконче інше уявлення про них, ну хоч би про братів Скоромних. Його погляд мимоволі зупинився на вилах якогось намоклого дядечка, вкрай розгубленого перед Сташком, — вила випали йому з рук. Не роздумуючи, Сташко підхопив вила, зовсім зненацька для дядечка, й, занісши їх над собою, кинувся бігти напереріз грузовикам. Дядечко аж присів від несподіванки. Вишліфувані буряками, та ще на високому держаку, вони й справді скидалися на зброю, хоча й були то звичайні дрелі з балабушками на кінцях, ними не те що німця, але й бурячка не нахромиш.

206