Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 209

209

Повів через Глинськ до Бугу. На ярмарковому майдані кілька в'язнів вкопували шибеницю, один впізнав Мальву, то був голова сільради з Овечого, вже немолодий чоловік Степан Дудко, поклонився Мальві, тоді скрушно похитав головою. По той бік майдану маленькі руйнівники бралися за чергову хатину, притихли, побачивши Мальву в супроводі жандарма. До будинку, колись такого рідного Мальві, підійшла машина, з неї вийшов Конрад Ріхтер, вартовий біля хвіртки віддав йому честь і прочинив перед ним хвіртку. Потім вартовий пропустив Мальву. Скільки разів за своє життя заходила в цей будинок, а не завважила, що дерев'яні східці були геть стерті посередині. Напевне, тому не завважила, що тітка Палатна застеляла їх килимком, а внизу, на цеглу, клала щоранку вологого мішечка для ніг.

Тут все просякнуте духом смерті, Мальві навіть вчувається її запах — вишуканий запах мила, яким користується Ріхтер, мила нетутешнього, з ледь вловимими пахощами конвалії та ще якоїсь квітки. І ось у цьому передпокої смерті Мальвин погляд мимохіть натрапив на інвентаризаційний номер стола, вибитий на білій бляшці: 22. Стіл знайомий, з зеленим сукном, з лев'ячими лапами, а ось номера цього вона раніше чомусь не завважила. Може, його й не було. Але ж бляшка прикріплена двома цвяшками, головки цвяшків заіржавілі, проте номер чіткий, наче щойно вибитий: 22… 22… 22… «Це божевілля, — думає Мальва, — напевне, так починається божевілля», — і знову повторює подумки те число.

«Хто ти такий на цій землі? Навіть стіл цей, і той загарбаний. Он бляшка на ньому. Наша бляшка. І гвіздками нашими прикріплена. А твоє на ньому — хіба що номер 22!» І тут Мальва збагнула, чому далася їй ця цифра: 22! Вони напали на нас 22–го. 22 червня. Ось чому вона не може позбутись того нав'язливого числа…

На сукні кілька гільз, скріплених булавками: п'ять чи шість гільз револьверних. Ріхтер показує на них, щось запитує її через Шварца.

— Шеф запитує, кому належать ці гільзи?

— Які?

— Ось ці, що на столі. Вам?

Вони націлені на Мальву своєю чорною порожнечею. Звідки ж їй знати, чиї вони?

— Шеф гадає, що гільзи належать десятому. Десятому з нашого десанту. — (Шварц так і сказав — нашого).

Але ж Мальва вдає, що нічого не знає про десант. Який десант, де, коли?

«Двадцять два… двадцять два… двадцять два…» — читає Мальва, створюючи для себе якусь невеличку, недоступну для них зону своєї незалежності, свого майже підсвідомого буття.

— Десятий ішов до вас. Він прийшов?

— Я не знаю такого — десятого…

— Він був у вас минулої ночі. Ось ці гільзи, шеф підібрав їх на греблі. Це був ваш чоловік — Федір Журба. Чи не так?

— Федір? Федя?! Невже він???

— Шеф так гадає. Він має докази. Речові докази. Ось. — Шварц підвівся, взяв заяложену книжечку, подав Мальві: — Погляньте. Тут список високоврожайних ланок. І врожайність цукрових буряків за кілька років. Ми знайшли це в Зелених Млинах. На Властовенковому хуторі…

— Почерк не Федин. А люди знайомі… в ланках. Ні, це не його книжечка. Я тепер пригадую. У нього була інша, зовсім стара, потріпана. Але яким чином це опинилося там, на хуторі, я не знаю…

— Я ж кажу… Десятий з десанту. Його викинули десантом, з парашутом…

— Федю викинули? Та він боявся літака. Коли катали передовиків на літаку, Федя відмовився. Побоявся. Який же з нього десятий? Самі подумайте… Ви ж розумний чоловік, Шварц. Хто візьме в десант Федю? Він навіть високої скирти боявся.

Шварц перемовився з Ріхтером. Мабуть, переклав йому дослівно. Мальва тим часом знову заглибилась у споглядання інвентаризаційної бляшки. Ріхтер, вислухавши Шварца, вийшов із–за столу, поцікавився, чим вона там зайнята. Піймав її погляд на бляшці. Рвучко підійшов, закрив пучкою бляшку. Запитав через Шварца:

— Що, це був ваш стіл? Ваш номер?

Шварц знав, кому належав цей стіл, але переклав Мальві запитання шефа.

— Ні, не мій, — відповіла Мальва. — У мене був маленький столик. В Зелених Млинах. У сільраді. Без бляшки… — Мальва зітхнула, сама наче здивувавшись з того зітхання. Шварц переклав її відповідь.

Ріхтер посміхнувся, знову всівся у крісло. Крісло чорне, з драконами на високій спинці, свого часу його принесли сюди чи не з лікарні, у тому кріслі помер Володя Яворський. Мальві пригадався той світанок, глинські півники співали тоді так само, як і зараз, але Мальва їх наче не чує, тоді їх не чув Володя, а зараз — Мальва. «Це перед смертю», — подумала Мальва, напруживши увагу й впевнившись, що півники таки справді співають десь за прочиненим вікном.

Ріхтер відчинив шухляду, дістав білий аркуш паперу й поклав перед Мальвою. Тоді подав ручку.

— Пишіть, — переклав Шварц його слова.

— Що писати?

— Склад підпільного райкому…

Мальва не задумуючись вмокнула перо в чорнильницю, написала розгонисто: «Мальва Орфеївна Кожушна».

Тоді подала Шварцу аркуш. Він прочитав, вражений такою одвертістю.

Переклав Ріхтеру написане. Але після слів Ріхтера, вельми спокійних, знову повернув аркуш Мальві.

— Шеф просить писати далі. Він радий, що ви правильно розумієте суть справи. Критися й справді нічого.

— Більше я нікого не знаю…

— А вам і не треба знати. Ви напишіть…

— Товариш Валігуров, залишаючи мене, запропонував мені завербувати вас, Шварц. Він сказав, що ви можете стати для підпілля дуже необхідною людиною. А я, як бачите, не встигла цього зробити. Але якщо вам так хочеться, я можу дописати вас. — Вона схилилась над аркушем, занесла ручку. Завагалась.

209